Марина Гримич - Еґоїст

Липинського просто казило, що він увесь час «цілком випадково» опинявся на їхніх засіданнях і так само «цілком випадково» виявлявся втаємниченим у їхні справи. Він відчував, що ці «збіги» насправді були добре спланованими акціями і мали на меті повідомити Георгія про щось. Але з якою метою, він не розумів.

Одного разу він так само «цілком випадково» опинився на засіданні, де йшлося про «різдвяну акцію». Як з'ясувалося, вона зовсім не мала на меті висадити в повітря Маріїнський палац з тисячею невинних людей і десятком винуватців. Готувався акт проти лише однієї особи. Однак статися це мало на очах у тисячі очевидців (для яких це мало стати хорошим уроком) і в мільйонної публіки телеглядачів (для яких він повинен була стати справжнім політично-гладіаторським шоу). Члени угруповання вважали це першою великою акцією і тому готувалися до неї ретельно. Чи, може, «ретельно»? Георгій не знав. Ідея прилюдного вбивства можновладця була настільки безглуздою і нереальною, що це на якийсь час упевнило Липинського в несерйозності націонал-боротьбістів. Царевбивські ідеї були не просто історичним анахронізмом, а цілковитим абсурдом.

Був у націонал-боротьбістів свій «чорний список». Як зрозумів Георгій, туди входили не лише українці, а й представники інших держав, — всі ті, хто завинив перед Україною.

Придивляючись до націонал-боротьбістів, Липинський не міг визначити, хто з них головний. Часом здавалося, що це Професор. Аміко кілька разів назвав його padrino, тобто хрещеним батьком. Проте все-таки відчувалося, що десь існує capo di tutti capi, тобто бос босів, якому вся ця затія з анархізмом дуже подобається. Однак на сто відсотків Георгій не був упевнений.

Професор мав дар магічного впливу на співрозмовника. Може, й не на всіх, однак на Георгія він дуже потужно впливав. «Заманюючи» його в тенети розмови, завдяки улюбленій для Георгія темі історії, він намагався підвести його до ідеї анархізму як найбільш гуманістичної на нинішньому етапі історичного поступу України.

Так, скажімо, він дуже цікаво розповідав про алгоритм української історії, про те, що після кожного історичного піднесення обов'язково іде етап «руїни». І що саме тепер ця руїна і є, і кращого найближчим часом не передбачається. І від лідера, яким би геніальним він не був, нічого не залежить. Історія сама повинна «утихомиритися», а народ «визріти» для нового етапу. Суспільство перебродить, і все стабілізується. Треба лише, щоб «нагорі» не опинялися безвольні нікчеми, політичні невдахи і «брехливі гетьманчики», які спричинять справжню руйнацію України. Саме для цього потрібна регулярна санація влади. Лише тоді після «руїни» прийде етап нового піднесення.

Професор доводив, що через п'ятдесят років суспільство буде згадувати політиків періоду «руїни» з особливою зневагою, як роблять це щодо першої «руїни» в історії України — періоду «міжусобиць» в добу Русі, і щодо періоду постхмельниччини — часу регулярної ротації «гетьманчиків», які опинилися на своєму місці цілком випадково і які сіяли розбрат і ненависть один до одного, не зробивши і без того розтерзаній Україні та її народу нічого путнього. І саме тому Професор не рекомендував однодумцям Георгія рватися до влади.

Липинський, згоджуючись із Професором щодо «руїни», не був певним щодо доцільності радикальної «санації» влади, на що його опонент мав аргумент: «Якщо не санувати владу, вона сануватиме народ». На це Георгій не мав що сказати. І від усвідомлення правоти Професора йому ставало ще неприємніше.

Розстригай справді виявився священиком, як визначив його для себе Георгій під час першої зустрічі. Щоправда, як і свідчило його прізвисько, він був служителем церкви у минулому. Розстригай також був цікавим співрозмовником. Він обґрунтовував моральність вчинків націонал-боротьбістів з теологічної точки зору, називаючи їхні дії ні чим іншим, як хрестовим походом.

— Сьогодні у світі настає черговий етап навернення атеїстів до віри, — казав він. — Не примусове, а за їхнім же бажанням. Православна християнська церква тут пасе задніх. Замість того, щоб боротися за кожного віруючого, вона навпаки — відлякує їх своєю обрядовою анахронічністю і середньовічною нетерпимістю до свободи духу. Народ сунув туди, де радо вітають їх, релігійних невігласів у джинсах, без хусток, але з палким бажанням поспілкуватися з Богом напряму, — до протестантських церков. Однак найстрашніше — це те, що поступово відбувається зрощення або принаймні зближення на меркантильній базі церкви і влади. Коли найвищий церковнослужитель вихваляє найбільшого в країні бандита, який купує собі індульгенцію за «партвнесок», себто за пожертву церкві, Ісус здригається, і з його очей стікає кривава сльоза.