Марина Гримич - Еґоїст

Дрібненький Іван Кащук кинувся на дебелого Дениса і став гамселити його своїми маленькими кулачками, однак, здається, це діяло на того не більше, аніж укуси комара: бійка коштувала йому лише кількох ґудзиків на піджаку і сорочці.

Липинський знехотя кинувся розбороняти їх:

— Політичні дискусії і бійку лишіть для трибуни. На тлі відеокамер це виглядає ефектніше.

Денис та Іван важко відсапувалися.

Георгій роздивлявся свої нігті.

— А ти… — захекано прошипів Бородач. — Ти чого мовчиш?

— Знаєш, Денисе, у чому твоя проблема… Точніше, у чому ваша, «більшовицька», проблема? Від вас усіх тхне за кілометр…

Георгій поїхав додому, до своєї проблемної жінки.

Євдокія зустріла його дуже привітно: сьогодні Ганна Миколаївна остаточно визволила із СІЗО молодого боротьбіста Дикого, сина Професора.

— Сподіваюся, це вже остання справа, яка єднала нас із анархізмом, — наголошуючи кожне слово, сказав за вечерею Георгій.

У Євдокії відразу ж зіпсувався настрій. Однак вона кивнула головою:

— Я ж обіцяла…

Липинський відразу ж пожалів про сказане. Останнім часом стосунки з цією жінкою його цікавили понад усе. Тож не треба було роз'ятрювати і без того болючої рани.

— Що твої збираються робити 16-го вересня? — спитав Георгій, щоб якось пом'якшити ситуацію.

— Це не наша акція… — трохи оживилася Євдокія.

— Не наша… — повторив Георгій з певним напруженням. Йому було неприємно, що вона все ще зараховує себе до них. Однак процес розлучення з ідеєю буде досить болючим для обох, і, не виключено, тривалим у часі.

Тим часом Євдокія продовжувала:

— Чорну політичну роботу повинні робити вибрані. І фахівці своєї справи. Удар має бути одиничним і точним. Удар повинен влучати в ціль.

Липинський похолов. Його налякало не те, що вона сказала, і навіть не те, як це вона сказала, хоча й це було досить страшно. Його налякав він сам і його несамовите бажання. «Знову?» — злякався він себе і спробував опанувати своїми почуттями. Він хотів її, Єву, в цю мить, негайно. Бажання розривало його.

«А може, це і є любов?» — постало в його голові банальне запитання.

— Ти так говориш, — опанував собою Георгій, — неначе таємно від мене продовжуєш з ними зустрічатися.

— Твої підозри цілком даремні. Я умію тримати слово! — роздратувалася вона і вийшла з кухні.

Липинський вилаяв себе.

«Навіщо я чіпляюся до неї? Чого я добиваюся? А якщо вона піде?… Що я робитиму? Я не можу без неї. Вона мені потрібна. Назавжди. В ній є якась енергетика. Потужна. Космічна. Майже містична. Вона примушує мене забути про все. Навіть про закон. І вона заради мене також готова на все. На все. Навіть на…» Георгій відігнав від себе неприємні думки про Антипова. Євдокія від самих початків їхнього спілкування встановила своє право мати свої таємниці і табу на їх оприлюднення.

Георгій зайшов до вітальні. Єва дивилася новини і водночас переглядала в інтернеті «Українську правду». Липинський спостерігав за нею. Це останнім часом стало його найулюбленішою справою. По телевізору хтось згадав «касетний скандал», вона ледь помітно скривилася. Це тривало лише мить, після якої вона знов утупилася в екран комп'ютера.

— А як ви ставитеся до касетного скандалу? — спитав «під руку» Георгій.

— Негативно. Бруд треба ліквідовувати, а не виносити із хати!

— А кого з політиків ви поважаєте?

— Тебе.

Георгій прикипів до неї очима: вона іронізує чи каже правду? Як завжди, це було неможливо визначити.

— Я серйозно, — сказав Липинський.

— З яких пір ти став цікавитися анархізмом? — посміхнулася вона. На щастя, в її очах не було сарказму, який так зачіпав Георгія.

— Мені просто цікаво. Емпірично.

— Я ж казала тобі: ми чогось варті.

Зненацька вона, неначе прийнявши блискавичне рішення, рвучко піднялася з місця і сіла біля Георгія на дивані.

— Хочеш очолити нашу групу?

Георгію від несподіванки перехопило дихання. Він інстинктивно схопився за горло.

— Не відповідай нічого, — поспішила сказати Євдокія. — Послухай мене і подумай.

Липинський всередині мав калатаючу кулю, яка, мов ненормальна, металася по грудній клітці.

— Ти, хоч і належиш до однієї поважної і не найгіршої політичної сили, але ти, по суті, одинак. Від тебе нічого не залежить. Ти один не можеш змінити хід історії.

«А я й не маю таких амбітних планів!» — заперечив подумки Георгій.

— Хіба ти не бачиш, хто входить до нашої групи? Я — Ханенкова, далі Величко, Вишневецький, Орлик, Браницький…