Марина Гримич - Еґоїст

У кабінет залетіла Таміла. Георгій спершу навіть не впізнав її. «Що робить з людиною любов! — подумав він, цілуючи її у щічку і даруючи маленьку коробочку з золотим браслетом. — Її вже „Калькулятором“ і язик не повернеться назвати. Чому я так не сяю, як вона? Може, я не закоханий? Чому моя любов не приносить мені тієї ж радості, що і Тамілі? Хто в цьому винен: я чи Євдокія?»

«Українці щасливі, коли роблять три речі: по-перше, коли пожинають і поглинають плоди своєї праці на своїй матінці-землі. По-друге, коли показують чудеса військової звитяги із суто спортивного інтересу. По-третє, коли співають.

І ці три речі в них виходять бездоганно.

Українці ніколи не зможуть робити швейцарські годинники, ніколи не матимуть британську банківську систему, японську електроніку, єврейську культуру лихварства…

Однак є три речі, на яких українці колись зможуть-таки заробляти великі гроші: армія і, відповідно, спорт; сільське господарство і, відповідно, харчова промисловість; мистецтво і, відповідно, література».

Акції 16 вересня, а особливо 12 жовтня, принесли Георгієві розчарування. Він почувався обдуреним і приниженим. Акції громадської непокори були в принципі приречені на поразку. І, щоб передбачити це, не треба було бути мудрим політиком чи телевізійним політичним оглядачем з непристойним прізвищем. Невдача витала в повітрі. Однак… Дуже хотілося змін… Тож на денці Георгієвого скепсису жеврів маленький промінчик надії. Надії на диво. Але дива не відбулося. І від того було сумно і порожньо на душі. Може, Професор і справді правий у тому зараз немає ніякого сенсу «дриґатися». Період такий. «Руїною» називається…

До Георгієвої фірми звернулися викладачі Києво-Могилянської Академії з проханням захистити їхніх студентів, яких викликали до міліції і, показуючи їм їхні фотографії під час подій «Повстань, Україно», вимагали «настукати» на друзів. Це якраз те, що й передбачав Георгій як наслідок акцій непокори: «закручування гайок» і неминуча тоталітаризація суспільства.

«Усе тільки починається, — говорив собі він. — Далі буде, панове».

Георгій та Євдокія приживалися. Це було нелегкою справою. Ледь загоїлася рана від конфлікту. Чоловік і жінка не поверталися до дражливої теми, намагаючись жити звичайним земним життям. Цього дуже бракувало.

Узагалі їм було цікаво разом, хоча вони частенько й сперечалися.

Липинський — старий український сноб — любив слухати італійську оперу на всю котушку. Євдокія тихо страждала. Понад усе вона любила тишу. Єва була ревною віруючою — Георгія це дратувало. Він любив кидати на вітер гроші — вона це засуджувала. Єва любила пасивний відпочинок: у ліжку з книжкою і чашечкою чаю, він у вихідні грав у теніс і гольф. Липинський любив рибу, вона — м'ясо. Він був у всьому дипломатом — Євдокія тяжіла до радикалізму.

Георгія завжди цікавило, що його жінки носять у своїх сумочках. Іще малим він любив порпатися в маминій торбі. Він передусім шукав там щось смачненьке: може, якась цукерочка завалялася. Пізніше Георгій «увійшов у смак»: він любив удихати запах маминої сумки, що пахла розсипаною колись пудрою, маминими парфумами і ключами. У кишенці лежала білосніжна мережана хусточка, в іншій — маленький потертий гаманець і записна книжечка. А ще там була книжечка з талонами на трамвай. А ще — календарик. Ні, календарик лежав у кишенці записної книжечки. Однак головне: в ту сумочку мама завжди клала якийсь сюрприз для сина — щоразу інший. Це міг бути паперовий кульочок, загорнений у вигляді конуса, зі ста грамами «Білочки» фабрики імені Карла Маркса, або металева коробочка з монпансьє, або пахучий мандарин, або кислючий лимон. Усе це в часи Георгієвого дитинства було страшним «дефіцитом» і через те таким жаданим.

Оця любов чи цікавість до жіночих сумочок лишилася в Липинського на все життя. Він любив провокувати ситуацію, в якій жінці доводилося вивалювати вміст своєї сумочки, аби знайти якусь річ. Найчастіше він розігрував спектакль про загублений ключ і насолоджувався спогляданням вивернутої торби, бо це давало вичерпну характеристику його обраниці. Так, його пасія зі Львова, яка навчила його готувати фантастичні деруни, носила в своїй сумочці всяку всячину: прокладки, жуйку, косметику, парфуми, записник, гаманець, ручки, мобільний телефон, щітку для волосся, таблетки, — тобто все те, що й інша жінка її достатку, — однак серед тієї всякої всячини була одна річ, не притаманна іншим сумочкам: зошит у товстій обкладинці, на вигляд, щоденник. Той щоденник пізніше виявився вмістилищем різних інтимних подробиць їхнього спільного життя, і ним ображена після розлуки львів'янка намагалася шантажувати Георгія. Аліса, окрім перелічених вище речей, носила великий манікюрний набір: вона займалася своїми нігтями завжди, коли випаде вільна хвилинка. Було колись у Георгія одне неформальне дівчисько, яке мало зовсім інший вміст свого студентського рюкзачка: конспекти, плеєр з навушниками, жуйку, шоколадку, м'якого хутряного ведмедика, два пакетики презервативів і… Коли Георгій це побачив, він відразу ж покинув дівчисько: там був шприц. А вчителька української мови носила у своєму портфелі пачку учнівських зошитів із творами на тему «Морально-етичні мотиви у творах Тараса Шевченка» чи ще щось на кшталт такого, а також журнал для чоловіків і про чоловіків «Мен'с хелс».