Марина Гримич - Еґоїст

— Що з тобою? Ти що?

Георгій говорив їй прямо в обличчя, прямо в перелякані очі:

— Ти мені повинна сказати: я божевільний чи ні?

Марина відштовхнула, його:

— Ні, не божевільний. Це все, що ти хотів знати?

— Не поспішай. Я ж тобі ще нічого не сказав.

Марина мала добру інтуїцію, і тому швидко побігла до корпусу:

— Мені треба йти! На добраніч!

Георгій був розчарований. Піймати її одну тепер буде не так вже й легко. Він роздягнувся і пірнув у море. Воно лякало темнотою і невідомістю. Здавалося, що зараз якесь морське чудовисько обплутає щупальцем Георгієву ногу і затягне його у морську глибінь.

Щоб цього не сталося він почав співати на повний голос: «Туман я-аром, туман долиною-у-у, туман я-а-а-ро-ом, туман до-о-о-лино-о-о-о-ю!….»

«Українці — дивовижний народ. Олександр Довженко писав про те, що в нас завжди родить дуже багато листя, а квіточки з'являються — лише де-не-де. А плодів — і поготів немає.

У нас вся енергія іде в бадилля, а не в плід. Зелене, лапате, буйне. Українці багато працюють, але не вміють користатися з плодів своєї праці. Вони не вміють робити те, що тепер називається словом бізнес. В усі часи на Україні цим займалися греки, євреї, вірмени, мусульмани, врешті-решт росіяни. Тільки не українці. Їм завжди бракувало заповзятливості.

Українці — народ екстенсивної дії. Поки трудяги-скандинави чи прибалти зрошували своїм потом землю, ламаючи собі голову, як раціоналізувати свою працю і як примусити камінну землю родити, українці сиділи собі на призьбі, лузали насіння і милувалися своєю земелькою, яка родила навіть у запеклого ледацюги, і… співали. О, як українці співають! Якби вони всю співочу енергію пустили б на бізнес, вони були б найбагатшими у світі!..»

В Ігоря був день народження. Справляли в альтанці в парку. На святах у Ільчишинів завжди було багато вина, фруктів і пісень. Зібралися і політичні романтики, і національно свідомі прагматики. До них долучилися дехто з порядних монархістів і навіть національно свідомих соціалістів. Здається, пісня — це єдине, що може об'єднати українців. Тільки одна проблемка: «А где мне взять такую песню?»

Георгій сочив за Мариною, як кіт за мишею. Він хотів піймати її наодинці і примусити вислухати його історію. Йому не треба було багато від неї: лише подивитися на її реакцію. Хай навіть вона нічого не скаже.

Її реакція завжди дуже красномовна. Він усе зрозуміє без слів.

Марина, відчуваючи на собі очікувально-вимогливий погляд Липинського, трималася від нього подалі. Він вирішив обхитрити її. Георгій попрощався і пішов геть. Звичайно ж, не насправді. Він зачаївся за рогом біля її кімнати. Його передбачення справдилися. Не минуло й п'яти хвилин, як Марина побігла в номер мити нову партію фруктів.

Георгій виринув із-за рогу і схопив Марину за руку. Вона скрикнула.

— Слухай! — верескнула вона. — Та ти ж — маніяк! Адже я тобі сказала, що не хочу з тобою говорити про твою сексуальну неспроможність!

— Яку неспроможність? Із чого це ти взяла? У мене проблема зовсім іншого характеру.

Марина не чекала такого повороту.

Поки вона думала, як це так сталося, що вона помилилася, Георгій швидко випалив:

— Я її зґвалтував…

Марина припечаталася до стіни, неначе чекаючи на розстріл. Здавалося, що якщо зараз їй у рота залетить бджола, вона її навіть не помітить.

— Ти? — тільки й спромоглася вона видушити з себе.

— Я.

— Ні… — похитала головою вона.

— Так! — запевнив він її.

І тут Марина зробила щось цілком неадекватне: вона вибухнула таким сміхом, що йому стало просто ніяково.

— Ти мене розігруєш! — не вірила вона, захлинаючись.

Георгій розсердився:

— Я тобі це розповів не для того, щоб ти тут іржала на весь санаторій!

Вона схопилася за серце:

— Ти — негідник! Так і до інфаркту недовго!

Георгій боявся, що зараз з інших номерів почнуть визирати невдоволені пики. Він заштовхав її в кімнату.

Марина, забувши про фрукти, які треба було помити, сиділа на стільці, сперши голову на руки і, задихаючись, сміялася. Її обличчя почервоніло, а очі заливали сльози.

Липинський навіть захвилювався, щоб з нею нічого не сталося. Він налив їй води і силою влив у рота. Здається, їй трохи відлягло. Знеможена, вона побрела до ванни і перемила фрукти. Георгій допомагав їй. Кожен думав про своє.

Липинський не знав, як розцінювати Маринину реакцію. Він чекав пояснень. І він їх отримав.

— Якщо це правда, що ти справді переживаєш з приводу м-м-м… зґвалтування… А ти, випадково, не розігруєш мене? Ні? Тоді повинна тобі сказати… що… Як би це делікатніше висловитися… Євдокія — це така жінка, що буде говорити годинами про блакитну кров і про українську еліту і про витонченість аристократії, а внутрішньо бажатиме грубого тваринного сексу… Думаю, підсвідомо вона хоче, щоб її ґвалтував коханий чоловік… Не помилюся, якщо скажу, що зараз вона згадує ті хвилини з особливим трепетом і хвилюванням… Якщо це справді сталося… — Марина завагалася. — Якщо ти правду кажеш…