Марина Гримич - Еґоїст

Східна культура спілкування дуже відрізняється від західної. І, незважаючи на деякі регіональні особливості, викликані передусім релігійними чинниками, їй притаманна безпосередність. Георгій дуже любив спілкуватися зі „східним“ дипломатичним корпусом. Звичайно, європейцю ніколи не збагнути до кінця таємниці Сходу… Однак європейця, мов магнітом, тягне до Сходу, який гіпнотизує і протвережує, пестить і лякає водночас.

Народи Індії в переважній більшості — надзвичайно щирі та привітні. Їм є чим пишатися — адже вони набагато раніше від європейців пізнали Істину. Колонізована Індія багато чого навчила через Британію усю Європу. Однак вона ніколи не хвалиться своїми заслугами перед світовою цивілізацією. І ніколи не принижується перед Європою. Так, індійці, а точніше індійські жінки, на всіх дипломатичних прийомах завжди з'являються в національному вбранні, не намагаючись підлаштуватися до європейської дипломатичної моди. І вони своєю привітною наполегливістю примусили визнати дипломатичну спільноту право вважати своє національне вбрання відповідним до світового дипломатичного етикету. Георгія, дуже чутливого до декоративних моментів дипломатичної традиції, захоплювало це. То була не просто сліпа вперта відданість своїм традиціям, а радше відсутність комплексу меншовартості перед європейським стандартом, до якого пнеться українська політична еліта. Східні жінки — це носії національної естетики. Причому роблять вони це з високо піднятою головою і виструнченою шиєю, неначе несучи на голові великий глечик із водою.

Уранці подзвонив Денис. І наче й не було вчорашнього несміливого товстого закомплексованого Пупса, а був зухвало-лагідний Денис Бородач:

— Слухай, Джордже, — сказав він, — учора увечері була міжфракційна нарада. Наша фракція віддає мій, тобто умовно мій комітет вашій фракції. Як то кажуть: від нашого столу — вашому столу! Смачного! — Він засміявся.

„Було б із чого сміятися! — подумав про себе Георгій. — За цю послугу нашій фракції доведеться дорого заплатити, напевно, одним із стратегічних комітетів“. Тим часом Денис продовжував:

— Я тут переговорив зі своїми: якщо тебе твої висунуть на голову комітету, ми тебе підтримаємо. Так що дерзай!

Георгій розхвилювався. Посада голови комітету не входила в його плани. Однак, якщо ця ідея витає в повітрі, то й відвертатися від такої можливості немає сенсу.

Перед засіданням фракції, Липинський звернувся до Кащука, щоб той висунув його кандидатуру на голову комітету. І яким було його здивування, що Іван пихато заявив йому:

— Ти що, не знаєш: місце забив Пащенко! Послухай моєї поради: не пхайся туди. Не стій йому поперек дороги!

У Георгія відвисла щелепа: це сказав Іван? Іван Кащук, якого він, Георгій, немов мале дитя, за ручку вводив у політичну тусовку, вчив азів політики, радив, як вижити?!

„Та-ак… Ясно, що Кащук крутить задом: він не хоче посваритися з Пащенком. Може, самовисунутися? Чи нехай Пащенко керує? Юридичний факультет місцевого університету заочно, нуль практики, плюс відомий комплекс „пана з Івана“, плюс вхожість до близького кола лідера — ось усе, виявляється, щоб стати головою профільного комітету!“

Поки Георгій так розмірковував, почалося засідання, і несподівано підняв руку Ільчишин:

— Пропоную на посаду правового комітету Липинського. Він — професіонал. Він професійний парламентар, класний юрист, знає всі входи і виходи, добре розбирається у законотворчій діяльності, орієнтується у реальній правовій ситуації.

Георгій від несподіванки мало не підскочив. Кащук сидів, як обпльований.

Тут Пащенко влаштував ефектний спектакль. Обговорення кандидатур перетворило на бабську істерику, і події розгорнулися не на користь Георгія: поплічники Пащенка добряче подзьобали і Липинського, й Ільчишина, а Георгієві друзі, чи то пак „друзі“ відвертали очі, не бажаючи зв'язуватися з Пащенком. Вони, як один, „згадали“ про термінові справи і розбіглися. Проголосували за Пащенка.

Георгій встав і мовчки вийшов із засідання фракції. Це була не його гра.

Сьогодні був відверто не його день. Він подумки лаяв себе за те, що спокусився на Денисову аферу. Заціпеніння не зникало. З ним таке бувало й раніше. І раніше він отримував плювок в обличчя. І знову, вже вкотре, виявився безпорадним у цій ситуації. Його немовби осліпило і оглушило. Він стояв і думав, чому так часто в цій країні у боротьбі за місце під сонцем сірятина перемагає талант? Від найнижчих низів до найвищих верхів. Чому українці скорше голосуватимуть за безбарвну посередність, не даючи ходу яскравому професіоналу? Ось і зараз це „золоте“ правило спрацювало. Він — юрист до мозку кісток — програв гнилому аматору. Причому його здали свої ж. Обурливо було не те, що він лишився без якоїсь посади, а те, що знову, вже вкотре спрацювала закономірність — адже таке робиться всюди, по всій країні — талант гарує, сірятина керує. І ніколи в цій країні не буде порядку. Ніколи.