Марина Гримич - Еґоїст

— Підеш до мене в заступники, коли мене оберуть? — запропонував Денис, абсолютно переконаний, що так воно і буде. — Мені потрібні аси. Такі, як ти. Бо мені норовлять підсунути свиню у вигляді заслужених артистів.

Георгій знизав плечима. „До Дениса? В заступники? Яка честь! Я був би не гіршим головою комітету. Однак хто запропонує мою кандидатуру?“

— Знаю, ти був би не гіршим від мене головою комітету, — неначе читав його думки Денис. — Але ж тебе не виберуть. Твої ж і не виберуть.

Що правда, то правда.

— Неправильну ти собі партію обрав, Джордже! Був би з нами, ми б твою світлу голову оцінили.

— Тільки не треба, старий. Ти ж знаєш, мені неприємно про це говорити.

— Знаю, знаю! — зітхнув. — Якщо чесно, я тобі навіть трохи заздрю. Ти один із небагатьох політиків, чиї ворота ще не вимазали дьогтем і не написали на них „хвойда!“

— Я не один.

— Ну, ще кілька — Серьожка Соболєв, Ігорьок Ільчишин і…

Він знову засміявся, приховуючи свої зуби.

Називається — похвалив! Яка Георгієві користь від політичної цноти? Хоч як дивно, а Георгій, своєю чергою, трохи заздрив спритності і конформізму Дениса, який був набагато мобільнішим у політиці й бізнесі, незважаючи на зовнішню огрядність.

Денис у своєму житті керувався не принципами, як він, Георгій, а тільки своїм політичним нюхом. І це значно полегшувало йому життя. А оскільки в парламентсько-президентській республіці з ознаками пост-совкової авторитарності найвигідніша місцинка — це представник пропрезидентської фракції у парламенті, то він завжди був там на видному місці.

Хоча що діялося в його душі, не знав навіть Георгій. Якось після гучного політичного скандалу Денис забіг до Георгія в кабінет і, розмахуючи руками, став репетувати: „Ганьба! Що за президента ми маємо? З нас увесь світ сміється! Мало того, що невиїздний! Мало того, що інтелектуальна убогість!

Мало того, що маріонетка! Хоч би навчився слухати професіоналів! І не ляпати дурниць у прямий ефір! І такого президента я повинен захищати?“ Виливши всю свою агресію в Георгієвому кабінеті, Денис побіг на телебачення, щоб у прямому ефірі захищати „такого“ президента.

Натомість Георгій ніколи не поливав брудом президента. Президента, яким би він не був, треба поважати, інакше взагалі немає ніякого сенсу в державі. Однак на задніх лапках на червоному килимку Георгій також ніколи не стояв. А результат такий: Денис у фаворі, а він — ні. Денису набагато легше жилося під теплим крильцем влади. Тож і в його юридичній фірмі справи йшли значно краще, аніж в Георгієвій. Єдине, чим міг похвалитися Георгій, це бездоганною репутацією.

Георгію розмова про поділ комітетів була неприємною, вона зачіпала його самолюбство. Тому він удав, що згадав про якусь термінову справу, вийняв з кишені мобільника і ввімкнув його. Проте набрати номер йому не вдалося. Телефон заспівав лезгинку. Георгій подивився на номер. Знову Аліса. Зі свого мобільника. Він знову вимкнув телефон і зібрався піти до зали, де засідала його фракція. Однак Денис його смикнув за рукав. „Стара студентська звичка“, — роздратовано подумав Георгій і обернувся до товариша. Той стояв без здобутої в довгих сеансах аутотренінгу маски лагідної зухвалості, яка йому так допомагала ладнати і з начальством, і з підлеглими. У цю мить Денис виглядав колишнім закомплексованим від власної повноти і непривабливості хлопцем — Пупсом — так називали його за спиною його однокурсники.

Денис м'явся, неначе вагаючись, казати йому щось чи ні.

— Може зустрінемось якось? — невпевнено спитав він.

— Давай! — швидко погодився Георгій, аби тільки той відчепився.

…У залі засідання фракції емоції не вгамовувалися.

До Георгія підсів Кащук. Він також удруге пройшов до парламенту. На початку минулого скликання в них зав'язувалося щось на зразок дружби, проте несподівано ниточка увірвалася. Кащук був із тих сільських хлопців, які з самих низів самі, тільки дякуючи власній голові та вродженій сільській кмітливості, видерлися на верхівку піраміди суспільної ієрархії. Якщо поглянути на українських політиків, то левову частку серед них складають саме вони — колишні сільські хлопці. Половина з них так і залишилася простими сільськими хлопцями, у яких поєднується дивним чином сентиментальна співучість і селянський прагматизм, а друга частина „запаніла“, виправдовуючи мудру народну приказку — „бійся не того пана, що з пана, а бійся того пана, що з Івана“. Георгій колись відійшов від Кащука саме з цієї причини. Георгій — „пан з пана“ — недолюблював „пана з Івана“ Кащука за його зневагу до „чорної“ депутатської роботи: той завжди крутився на виду: перед телекамерами, на прийомах, створюючи ілюзію своєї значущості, не являючи собою насправді нічого путящого і конкретного. Та Бог з ним. Адже життя тривало. Належність до однієї фракції чи до однієї партії змушує до корпоративної солідарності.