Марина Гримич - Еґоїст

Мобільник заспівав лезґінку. Він подивився на номер. „Аліса, — визначив за номером. — З дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?“ Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.

Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це була хороша прикмета. Зустріч сам на сам із Плющем приносила йому удачу.

— Доброго ранку, Іване Степановичу! — привітався він і простягнув руку.

— Здрастуй, Жорику! — дружньо потиснув йому руку екс-спікер.

Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем просто симпатизували один одному. Плющ — класик української політики. Таких в Україні двоє-троє. А екс-спікерові Георгій імпонував, можливо, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним загартуванням, чого так часто бракувало парламентському стаду.

— Слухай, Жорику, я давно хочу тебе спитати, де ти купуєш свої галстуки? — чи то жартома чи то всерйоз спитав Плющ.

„Жартує?“ — розмірковував Георгій. Плющ був не таким простим, як здавався на перший погляд.

— У Парижі, — посміхнувся Георгій, — а що? Подобається? Хочете — подарую?

Георгію дуже захотілося цієї миті подарувати краватку, куплену за суму, що далеко перевищує середньостатистичну. Йому здавалося, що це принесло б йому удачу. Однак екс-спікер розсміявся:

— Та мене ж у ній засміють!

Георгій і собі засміявся й пішов далі. По ходу він з підозрою роздивлявся свою краватку від „Пако Рабана“. Криваво-червоні колечка-бублички, вкриті замість маку срібними блискітками, на ніжно-голубому фоні. Так, звичайно, вона не стандартна і навіть дещо виклична, але, здається, цілком пристойна.

Георгій побіг, щоб не спізнитися на засідання фракції, і по дорозі зштовхнувся з Османом Османовим, за паспортом Осман-огли.

— Салям-алейкум, Осман-ага, — на східний манер привітався Георгій.

— Здоровенькі були! — „відплатив“ той так само.

Незважаючи на зовнішню „бейську“ огрядність, Осман-огли мав маленьку, по-дитячому м'яку ручку. Через неї завжди передавалася потужна енергетика. Саме тому Липинський завжди намагався притримувати її на мить довше.

Османов перевальцем пішов до зали, де засідала його фракція. Георгій дивився йому вслід. Дивний він чоловік. Його називають монстром української політики. Осман Османов, або, за паспортом, Осман-огли — це втілення східного мистецтва вирішувати справи — негаласливого, прихованого і мудрого. Зовні він здавався дуже неповоротким, однак це було оманливе відчуття: варто було йому, спадковому кочівнику, „опинитися на коні“, тобто зайнятися справою, в якій був кровно зацікавлений, як у ньому з'являлася блискавичність рішень, влучність ударів по супротивнику і несподіваність комбінацій.

— Привіт, Джордже, — вивів його з заціпеніння Діма Білоцерківський, колишній однокурсник. З ним Георгій не любив ручкатися. І не тому, що той був холуєм і бездоганно володів методикою ґешефту, (це його вибір, і він має на нього право), а тому, що через рукостискання Білоцерківський вампірив.

— Здоров! — привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції.

На дверях він зіштовхнувся з Ільчишиним. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати.

— Що там? — спитав Липинський, вказавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції.

— Дерибан! — засміявся той у відповідь.

Георгій посміхнувся: любив він цього хлопця.

Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих чоловічих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші — від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться.

Георгій не любив пітніти. Тож він сів у куточку і став спостерігати за всім, що відбувалося. Мажоритарники ополчилися проти „списочників“. І хоч сам він цього разу пройшов за списком, він прекрасно розумів гнів мажоритарників і навіть щиро співчував їм. Поки тиловики-списочники відсиджувалися в теплих офісах, лише час від часу демонстративно приєднуючись до ескорту мандруючого лідера і розігруючи театральний спектакль борців-страдників, мажоритарники-фронтовики гарували з п'ятої ранку до першої ночі, голодні, холодні, на грані нервового виснаження, в старих поламаних машинах (щоб виборець не подумав, що їхній кандидат великий пан), невиспані, немиті, обпльовані опонентами, шантажовані… Поки вони, харкаючи кров'ю, боролися за кожного виборця, за кожен відсоток для блоку, тиловики в білих сорочечках і випрасуваних штанцях крутилися біля лідера, на телебаченні, створюючи видимість власної незамінності й величі. І ось тепер дерибан відбувається явно не на користь „фронтовиків“. Георгій залюбки підтримав би їх, бо й сам на минулих виборах побував у їхній шкурі, однак боявся, що ті сприймуть таку підтримку як знущання. Адже для них він був „тиловиком“. І справді. Ці вибори для нього були значно спокійнішими за попередні. Георгій тоді прорахував, що йому місце в списку коштуватиме значно дешевше, аніж виборча кампанія на окрузі. І справа навіть не в грошах, (якраз по його гаманцю ці вибори добряче вдарили), а дешевше для нервових клітин, тобто для здоров'я. Адже життя в нього одне. І воно безцінне.