Марина Гримич - Еґоїст

До фірми, звичайно, зверталися не лише безневинні жертви, а й справжні злочинці. Вони так само, як і не злочинці, мають право мати адвоката. І їх теж треба було захищати. Олексія Олексійовича тримали у фірмі саме для таких клієнтів. Кажуть, професія відкладає відбиток на людину: психіатр трохи божевільний, етнограф володіє магією, лікар панічно боїться мікробів. Олексій Олексійович зовні скидався на маніяка-вбивцю. Його немигаючий погляд з-під білих вій міг вивести з рівноваги будь-кого. Однак він приносив добрий прибуток фірмі. Хоча, що діялося у нього в душі, ніхто не знав. У професійних колах його знали як Льошу-маніяка.

А ось і Вовік — спеціаліст із брудної білизни. Розлучення, поділи майна, спадщини — це була його стихія. Він міг висудити в будь-кого будь-що. І хоч гонорари в нього були не такі високі, як у Калькулятора чи Льоши-маніяка, однак стабільні і регулярні. Це також надійно підтримувало фірму. Вовік, як завжди, був розхристаний, комір м'ятої сорочки незастібнутий, штани пом'яті, окуляри замацькані пальцями, щедрі кучері на голові давно не миті, а нігті на руках безжально погризені. Проте Георгій пробачав йому все. За професіоналізм.

Останньою безшумно увійшла Ірина Марківна з документами.

Нарада пройшла нормально. Уклалися в мінімальний час. Це трохи підняло йому дух. Вагонетка з вугіллям котиться по вузькоколійці за інерцією. І це тішить. Щоправда, треба, мабуть, заглибитися у справу, яку веде Таміла Сергіївна, наскільки це дозволяє професійна етика, звичайно. Щось його насторожує в цій справі Антипова, щось майже непомітне, але достатнє для того, аби запалити маленький червоний ліхтарик небезпеки у його мозку. Та й справа про зґвалтування, яку веде Льоша-маніяк, досить небезпечна. Ґвалтівник — син високого посадовця, а жертва — безневинна сирота. За справою стежить обурена громадськість, а головне, Феміда в шиньйоні — Ганна Миколаївна. Колеги розмовляють між собою крізь зуби. А це поганий знак. Проте зараз немає часу вникати в справи, адже зараз більш реальна загроза — уже вдруге за день збитися з ритму. Іншим разом…

«Катастрофічно бракує часу! Може, запланувати завтра зустріч з Тамілою на пів на восьму і з Льошкою-маніяком на восьму? Сподіваюся, завтра мені вже не буде з ким сваритися вдома, тож я вчасно опинюся на роботі. Аліси вже не буде.»

Ага, болюча тема. Він узяв трубку і набрав домашній номер.

— Ніно Іванівно! Як справи? Що на сьогодні готуєте? Тільки в пароварці, будь ласка! Аліса вдома? Так? Що робить? Дивиться телевізор? Шарман! Ніно Іванівно, слухайте мене уважно: підіть на базар і принесіть побільше картонних коробок, нехай Аліса збирає туди свої манатки, на таксі у неї гроші є. І на все інше теж. Кредитну картку нехай лишить собі. Що ви кажете? Вам незручно? Якщо хочете в мене працювати, робіть, як я кажу!

«Це еґоїстично? Не по-джентельменськи? Гадаю, навпаки. Саме так роблять джентльмени, коли хочуть позбутися нестерпної леді. Без скандалів і сліз. Без з'ясовування стосунків — хто кому що винен. Все дуже просто. А може, я й справді ненормальний? Я не відчуваю жодного жалю з приводу розриву з Алісою. Невже так має бути? Ми ж прожили якийсь час разом! Теоретично мали б бути хоч якісь сантименти! А практично сантиментів немає. Лише полегкість, або, як писали у минулому столітті, „полехкість“. У фонетичному принципі написання слів є певний сенс, — так говорила його мама, викладач історичної граматики. І справді, слово „полехкість“ звучить набагато „легшим“ і „невагомішим“, аніж „полегкість“.

Він під'їжджав до будови з куполом на Грушевського. Його спортивна машина виглядала дещо несерйозно серед масивних „мерседесів“ нових депутатів.

„Ну от. Хіба я неправий? Невже мені не конче потрібна нова машина? Я відчуваю фізичний дискомфорт, паркуючи свою спортивну машину біля поважної установи. Адже відомо, що ти — те, на чому ти їздиш. Машина — це твоя візитна картка. Після того, як я втратив свою „Бойову машину водія“, довелося пересісти на цю дуже стильну дівчинку. Моя спортивна машина — це стан моє душі, тобто дещо інтимне.

Навіщо показувати свою душу навиворіт? Адже я ретельно приховую її за маскою. Саме для цього мені потрібна ще одна — тепер уже представницька — машина. Може, придбати викличну „мазераті“? Цікаво, як повилазять баньнкуваті фари у „мерседесів“ під Верховної Радою, коли біля них нахабно запаркується лялечка, на носику якої блищатиме майже український державний герб. Треба над цим подумати. Треба. Навіщо було Алісі заводити скандал через моє рішення купити нову машину? Адже вона прекрасно знає, що істерика не піде їй на користь. Ось і має: достроково позбулася права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць-другий. Такої лафи, як у мене, їй навряд чи знайти. Тепер хай на себе нарікає! Щось я сьогодні надто агресивний. Треба припиняти. Це не мій стиль“.