Марина Гримич - Еґоїст

Кащук сів біля Георгія й почав розповідати про свій новий костюм. Георгію було нецікаво слухати про нові тенденції чоловічої моди в інтерпретації Кащука. Однак це було краще, аніж думати про комітет, який по праву мав би належати йому, але цього ніколи не станеться.

Георгій поглядом сноба зміряв Кащука знизу вгору. Та-ак. Не засвоїв Іванко його, старого сноба, уроків хорошого смаку. Напевно, це даремна справа вчити одягатися людину, в якій генетично закладено несмак. Кащук навчився заробляти великі гроші на своєму сякому-такому бізнесі, навчився без остраху відкривати двері дорогих магазинів, але так і не навчився основних правил джентльмена. Сказати б Іванкові все у вічі. Але ж він смертельно образиться. Треба б йому популярно пояснити: „Знаєш, Іванку, джентльмена видно по взуттю. Погане взуття видає людину за кілометр. Ніколи не шкодуй грошей на взуття і на догляд за ним! Тепер шкарпетки. Невже вони так дорого коштують, що ти економиш на них? Думаєш, їх ніхто не бачить? Ха! Їх бачу не тільки я, їх бачить офіціант в ресторані, їх бачить журналіст. Подивившись на шкарпетки, вони бачать твою спідню білизну, на якій ти теж економиш. Я вгадав? Твій дорогий костюм — це для людей. А твоя білизна — це для тебе особисто. Це твоя внутрішня суть. Перш ніж думати про дорогий костюм, подумай про білизну. Перш ніж думати про те, що ти значиш для людей, які оточують себе, навчися поважати себе. Зроби перший крок до цього — поміняй білизну. Сорочка з краваткою і костюмом справді куплені в якісному магазині. Однак вони стандартні. А головне для джентльмена — стиль. Цей стандарт дорогих магазинів не може зробити людину стильною. А людина без стилю… словом, не може вона називатися джентльменом. У Верховній раді вистачає багатих людей. А от стильних — немає. За винятком, хіба що, Серьожки Терьохіна, Ігоря Ільчишина і, звичайно, мене. Господи, що в тебе за годинник? Навіщо тобі цей дорогий „котел“ з кількома циферблатами і секундоміром?..“

— Ну, як тобі? — перебив його роздуми Кащук.

„Що тобі сказати, Іванку? Гірку правду чи солодку брехню?“

— Нормально. — сказав багатозначно Георгій і поспішив поміняти тему:

— Іване, твоя остання твоя стаття у „Дзеркалі тижня“ — дуже потужна. Ти став класним макроекономістом.

Георгій знав, що цей комплімент сподобається Кащуку. Він мав слабкість до компліментів. Причому що незаслуженішим він був, то більше задоволення той отримував. От і зараз Георгій вже вкотре скривив душею. Був у Кащука такий прищуватий помічник — Петя Нерідний. Прізвище повністю відповідало його суті: нікому він був не потрібен. Кащук розгледів за прищами і сколіозним худорлявим тільцем справді аналітичний гострий розум. Він пригрів безрідного Нерідного, дав йому зарплату, і той на знак подяки пече для нього економічні статті, до речі, досить професійні. Від Георгієвого компліменту Кащук почервонів від задоволення. Він дуже любив лестощі. Це була його слабкість. Він став активно переказувати зміст статті Георгію. „Ну й нехай. Аби тільки не про чоловічу моду і не про комітет“, — подумав той.

Наближалася обідня пора. Можна потихеньку йти геть.

Щось йому муляло. Він подивився у свій електронний щоденник. Так і є! Годину тому йому повинні були передзвонити з Фонду Фальберга. А телефон був відключений! Усе через Алісу! Тепер у фонді віддадуть проект, якого він так добивався останні півроку, комусь іншому. І все через ту дурепу! Чому Бог створив жінок такими недоумкуватими?! Георгій знову ввімкнув телефон.

Він ішов парком у напрямку до свого будинку. Жив Георгій неподалік. В обідню пору, коли був час, він здійснював коротку прогулянку старим київським парком, аби полікувати нерви, очі, вуха, носа і душу. Він дуже любив роздивлятися тих щасливчиків, які мають можливість серед спекотного дня сидіти собі тут, у божественному холодочку на лавочці і, в свою чергу, роздивлятися його — високого стрункого брюнета, що легкою ходою прямує собі кудись, не поспішаючи, — в елеґантному костюмі, з екстраваґантною краваткою і в новеньких черевиках. „Куди, — думають собі поважні дами з собачками і молоді няньки з дітками, — куди іде цей молодий чоловік, якого, можливо, вони вже десь бачили, може, навіть по телевізору? Цікаво, а хто на нього чекає удома?“

„Хто на мене чекає? Ніхто на мене не чекає! Я й не хочу, щоб на мене хтось чекав. Я вовк-одинак. Вовк-самітник. Мене чекає вдома мій обід у пароварці, який приготувала мила жіночка Ніна Іванівна“. Взагалі Георгій любив собі готувати сам. І прибирав у своїй квартирі також сам. Він сам ходив на базар, купував продукти. Якщо не встигав — ішов у ресторан на бізнес-ланч.