Марина Гримич - Еґоїст

Але двічі на тиждень приходила до нього Ніна Іванівна, щоб приготування їжі й прибирання у квартирі не перетворювалося для Георгія на обтяжливу рутину. Рутини він не любив.

Пікнув телефон: прийшло повідомлення. „Твоє життя закінчиться тим, що ти залишишся сам, як твій батько, — нелюдимий, нелюбимий мізантроп!“ Це Аліса. Так, вона вміла вколоти у найболючіше місце. „Ненавиджу бабів!“ — просичав він крізь зуби, прискоривши ходу, неначе намагаючись втекти від неприємних відчуттів.

„Чого вона вп'ялася в мене, як той кліщ? Я люблю жити сам. Я не терплю сторонніх у своєму домі. Я люблю свій дім за те, що в ньому все продумано до найменших деталей і розраховано лише на мене одного. Будь-чия присутність порушує гармонію мого дому. Я люблю прокидатися уранці в порожньому ліжку, не боячись, що хтось побачить мене заспаного, пом'ятого і опухлого зі сну. Я люблю пройтися по своїй квартирі роздягненим, не боячись, що мене хтось неправильно зрозуміє. Я не люблю митися у ванні після того, як там хтось побував. Я не люблю ходити в туалет, знаючи, що хтось туди зайде після мене. Я люблю прийти уранці на свою кухню і самому зготувати собі легкий (краще сказати — лехкий) сніданок, зварити у джезві каву, а потім піти до кабінету і випити каву, продивляючись в інтернеті „Українську правду“. Я ненавиджу натикатися у своєму домі на чужі речі — особливо, якщо це предмети жіночого туалету чи волосина з розкішної зачіски сексуальної партнерки. Це виводить мене із себе. Я люблю в обід прийти у свій порожній дім і самому з'їсти свою просту, але вишукану їжу, ні з ким не ділячи її. А вночі я люблю спати сам у своєму величезному ліжку, не боячись, що хтось уночі перерве мій сон сексуальними домаганнями“.

Він став відмикати двері. За дверима хтось заметушився. Перед ним стояла перелякана Ніна Іванівна:

— Ой, Георгію Андрійовичу! Я трохи затрималася! Вибачте! Я все зробила, як ви хотіли! Вона, тобто Аліса Степанівна поїхала.

Ніні Іванівні вистачило кількох секунд, щоб зібратися і зникнути з очей „господаря“. Він поглянув на годинник: це не вона затрималася, це він прийшов зарано.

Георгій зайшов у вітальню. Його зустрів підбадьорливим поглядом його тотем — сокіл-сапсан. На стіні у вітальні, якраз навпроти входу красувався величезний портрет грандіозної птахи, яка падаючи на свою жертву з висоти кількох кілометрів, розвиває швидкість понад двісті кілометрів за годину. Георгій вважав, що цей тотем надає йому свою швидкість, точність і силу духу. Цей птах має гостре око і блискавичну реакцію. Він завжди влучає в ціль. Георгій відчував фізичну потребу, прийшовши додому, мати зоровий контакт з птахом. Для нього він був живим. Залежно від пори дня і пори року пір'я мінилося щораз іншим відтінком, погляд змінював свій напрямок і навіть поза була то розслабленою, то сконцентрованою на якійсь точці.

Його обід чекав на столі, дбайливо загорнений в домотканий полотняний сільський рушник. Старий дідівський спосіб, який Георгій дуже поважав. Куди тій мікрохвильовій пічці з її „талантом“ будь-яку їжу зробити несмачною та ще й радіоактивною. Саме тому він принципово не купляв нову мікрохвильову піч (стару він віддарував одній із своїх колишніх пасій як компенсацію за розлуку).

Він розгорнув кілька шарів полотняних рушників і газет. Молода картопля, молода морква у вершковому маслі з кропом. У мисці — салат. Кілька років, як він став вегетаріанцем. Не тому, що не любив м'яса. А принципово. Заради здоров'я і симпатії до партії захисту тварин.

Георгій розпочав трапезу. У двері подзвонили. Це були три короткі дзвінки. Так дзвонили його сусіди — привітні індійські бізнесмени, представники фармацевтичної фірми. Вони жили з ним на одному поверсі.

Сусідка, привітно посміхаючись, особисто запросила Липинського на сімейну вечерю.

Він давно дружив з цією надзвичайно привітною родиною. Їх згуртували спільні побутові проблеми: якось серед ночі над обома недешевими квартирами почав протікати дах. Родина індійських бізнесменів була щиро вдячна Георгієві за виявлену ним мобілізацію у боротьбі із стихією і його мужність у боротьбі з не меншим стихійним лихом — жеківськими працівниками. З того часу вони час від часу вечеряли разом — за дуже „спайсі“ індійськими стравами або не дуже „спайсі“ українськими дерунами, які Георгій суперсмачно робив за таємним рецептом. Пані індійська бізнесвумен, любителька національних страв, кілька разів переписувала рецепт і навіть якось асистувала йому на кухні, проте так і не опанувала секрети „пухнатості“ дерунів. Та де там! Навіть у Ромка — власника ресторану „Вавилонська вежа“ і блискучого кулінара — вони виходять не такими мережаними, як у Георгія. Цей рецепт Липинський здобув у однієї львівської панянки, з якою мало не одружився, проте вчасно схаменувся.