Марина Гримич - Еґоїст

Георгій у дитинстві жив у такому закапелку, на маленькій вуличці, що брала початок від Андріївського узвозу, який у ті часи був не нинішнім взірцевим сувенірним купи-продаєм, а магічною крученою стежкою у королівстві зачарованих старих будівель з рипучими дерев'яними сходами, химерних будинків, де жили дивакуваті люди, зі своїми специфічними звичаями і уподобаннями, зовсім несхожі на тих, хто жив поза узвозом. Навколо Андріївського узвозу були розташовані гектари пустирів із залишками старих розкішних панських садів і руїн міщанських будинків, з безліччю таємних стежин поміж високими будяками, стежин, які вели з однієї київської гори на іншу, стежин, які щоразу приводили в інше місце. Яри, що тяглися паралельно до Великої Житомирської — це був справжній рай для дітлахів. У дитинстві Георгій з друзями облазив уздовж і впоперек „замок Річарда“, шукаючи там скарби і знаходячи там дивні речі, які потім зберігав у металевій круглій коробочці з-під монпансьє.

Ноги привели його сюди знову. На Андріївський узвіз. І знову його охопив страх. Страх від того, що зараз ним знову опанує розчарування. Щоразу, коли він опинявся тут, магія дитинства зникала. Георгій не міг спокійно дивитися на ляльковий театр, на який перетворився його узвіз. Ось і тепер йому було гірко. В нього забрали його дитинство. Він подумав, що сільським дітям, які переїхали в місто, не так тяжко у їхній ностальгії за дитинством. Вони знають, що десь далеко є їхня старенька хатка, стежки дитинства, до яких вони можуть щомиті повернутися. А повертаючись туди, побродивши день-другий по ностальгічних місцях, скинувши оскому, вони знову ставали нормальними дорослими.

З дітьми старого Києва все інакше. Вони — загублені в часі і просторі. Вони — немов ті, яких блуд водить по якомусь лісовому лабіринту і не виводить на узлісся. Вони шукають на місцях новобудов, реконструйованих районів сліди свого дитинства і не знаходять. І вони хворіють через це. І з жадобою чекають на сни, де бачать у подробицях кожну сходинку, кожну лавочку, кожну схованку, кожне вікно.

Георгій підійшов до свого будинку. Колись цей будинок належав його прадіду професору Квітці. Однак революційні події залишили давньому українському роду лише дві кімнати на останньому поверсі, щоправда, з кухнею і деякими вигодами. У тій квартирі минуло його дитинство.

Коли сім'я Георгія переїхала на нову квартиру, їхнє помешкання на четвертому поверсі окупувала сім'я п'яниць. Це довго заважало жити Георгію. Неначе хтось нищив ауру його дитячої і сімейної енергетики. Мама після того небажаного переїзду довго хворіла і так і не прийшла до тями.

Тепер Георгій підняв очі на свої вікна: ті подавали усі ознаки євроремонту. Йому защеміло на душі. Стало ще гірше, аніж від завішених ковдрами вікон.

Він вирішив зайти в гості до Надії Миколаївни, яка жила на першому поверсі, щоб дізнатися про нових мешканців. Колись Надія Миколаївна була окрасою їхнього провулку — вона цілими днями лежала своїм величезним бюстом на підвіконні, спостерігаючи за всім, що відбувалося на вулиці. Вона завжди була в курсі всіх новин і пліток. Сьогодні її у вікні не було. Жаль. Георгій подзвонив у двері. Надія Миколаївна відчинила. „Господи! Що час робить з людиною! Невже й на мене таке чекає?“

— Добрий день, Надіє Миколаївно!

— Добрий день! Хто ви?

— Надіє Миколаївно! Я — Георгій з четвертого поверху. Пам'ятаєте?

Вона посміхалася, однак не пізнавала його.

— Пам'ятаєте Ліну з четвертого поверху?.. Вона лишала мене хлопчиком у вас, коли я хворів?..

Надія Миколаївна щасливо кліпала очима, проте нічого не могла згадати.

— Пам'ятаєте, вона врятувала вашого кота?

— А-а, Ліна, Ліночка… — ніжно промовила вона. — А ви хто?

Георгій поцілував їй руку і пішов геть.

— Хто ви? Хто ви? — чулося йому вслід розпачливе.

Він прискорив ходу і ганебно втік. У вухах звучало розпачливе „Хто ви? Хто ви?“

Георгій біг по узвозу вниз, намагаючись не дивитися на спотворені ремонтом будинки.

Почуття ностальгії не полишало його, а навпаки, навалювалося на нього лавиною. Йому хотілося зробити щось таке, що робив у далекому дитинстві.

І він зробив це. Георгій став у чергу. Дуже смішно було збоку спостерігати за непересічним чоловіком серед пенсіонерів у черзі до рундучка, де хліб продавався на 10 копійок дешевше, аніж у сусідньому магазині. Це відчуття неадекватності своєї появи на місці для нужденних не давало йому зосередитися на спогадах дитинства.