Марина Гримич - Еґоїст

Колись, іще за радянських часів, він ненавидів черги, коли йому, малому хлопчикові, доводилося вистоювати в гастрономах, пунктах склотари, хімчистках найцінніші години свого юного життя. Зараз він слухняно стояв у черзі, намагаючись нагадати собі далекі ностальгічні відчуття дитинства. Згадував і не міг згадати. Він не міг нагадати собі того специфічного нервування, роздратованого споглядання кожного руху продавця і прискіпливого ставлення до повільних покупців, які не встигли завчасно підготувати пляшки з-під кефіру або вийняти гаманець із торби, адже це все уповільнювало рух і без того повільної черги. Ностальгійний ефект не вдавався.

Несподівано він почув за собою тихе і роздратоване: „Швидше, швидше!“ Георгій озирнувся. За ним стояв хлопчина і нервово переступав з ноги на ногу, бурмочучи щось собі під носа. Йому було років із десять. У нього було смагляве вилицювате обличчя і маленькі розкосі очі. Він був явно домашнім: ідеально випрасувані штани і сорочка, поверх них — вовняна кофтина, що застібалася на ґудзики, акуратна стрижка, чисті нігті. Йому, вочевидь, так не терпілося швидше змитися, щоб пограти з хлопчаками в футбол.

Георгій посміхнувся. Колись і він був таким. Поспішав жити.

Він і досі поспішає. Поспішає, щоб усюди встигнути. Заради успіху. Але якого успіху? Георгій пішов до машини, роздумуючи над тим, що людина за життя кардинально міняється кілька разів. Він уже не вірив, що колись був напівголодним гарячим пацаном, який шастав в бур'янах пустирів і бився до крові за честь двору.

Несподівано ззаду почулося дитяче:

— Дядю, дядю!

Георгій озирнувся. Хлопчина біг до нього, тримаючи у руках товстий гаманець.

— Ви залишили на прилавку! — захекася він.

Георгій побілів. Там була велика сума грошей і кілька кредитівок. Він відкрив гаманець. Дякувати богові, все на місці.

Хлопчик рвонув геть, але Георгій схопив його за рукав:

— Постривай! Я хочу тобі віддячити! Поїхали зі мною!

Перше, що спало Георгієві на гадку — повезти хлопчиська у великий магазин і купити все, чого той захоче.

Проте хлопчик перелякано випручав руку і зібрався тікати. Георгій здогадався, що малий просто злякався. Сучасні діти в такому віці добре знають про дорослих дядьків-збоченців.

— Ну гаразд! — примирливо сказав Георгій. — Не хочеш у машину — не треба. — Він гарячково озирався навкруги і, побачивши відому будову з червоним дашком, зрадів. — Ходімо в Макдональдс!

Хлопчик зупинився у непевності.

— Я тобі не зроблю нічого поганого! Я просто хочу віддячити тобі!

Той досі вагався.

Георгій поклав йому руку на плече і повів. Відчуття руки на плечі хлопчика пробудило в нього дивні відчуття. Адже він міг мати такого сина…

Вони сиділи один навпроти одного. Георгій роздивлявся хлопчика уважніше. Він побачив, що вовняна кофтина була акуратно зацерована на ліктях і оверлочена на прорізах для ґудзиків. Комірець сорочки був явно вручну перелицьований. Йому защеміло. Георгій мав у дитинстві точнісінько такий джемпер, який мама вечорами йому церувала. І комірці сорочок перелицьовувала.

— Ну що ж. Давай знайомитися. Як тебе звати? — почав він.

— Георгій, — утупивши очі в чісбургер, промовив той.

Георгій здригнувся. Він не чекав почути власне ім'я. Тим паче зараз. Тим паче від цього хлопчиська, який чимось так нагадував його самого багато років тому. Він хотів було розпитати про його життя, однак збагнув, що геть не вміє розмовляти з дітьми. Він не знав, як правильно сформулювати питання, щоб це звучало не як допит, а розмова двох чоловіків різного віку.

Поки Георгій-старший добирав слова, Георгій-молодший став загортати половину чісбургера в папірець.

Чоловіка це шокувало. Він не міг вичавити з себе ні звуку. Тим часом малий швидко подякував і за мить зник. Георгій-старший навіть не пікнув. Він розгублено дивився на стілець, де за мить до того сидів до болю знайомий-незнайомий хлопчисько, і не знав, що йому робити з почуттями, які охопили його. Цей малий хлопчисько розбуркав у ньому ті струнки, які давно вже мовчали.

„Хто ви? Хто ви?“ — стукав у його скронях писклявий голосок старої жінки… „Хто я? Хто я?“ — стукало у Георгія в голові.

Йому не хотілося повертатися у свої апартаменти, де було холодно і незатишно, незважаючи на повний комфорт. Тож він вирішив поїхати до свого офісу. Несподівана поява шефа в адвокатській фірмі дещо здивувала публіку, проте не збила з пантелику. Георгій пройшовся по кабінетах, заглядаючи в кожен закапелок. Фірма працювала, як швейцарський годинник. „Молодець Таміла. І Молодець Ірина Марківна. І молодець я сам“.