Марина Гримич - Еґоїст

З кімнати Льоші-маніяка долинала палка дискусія, а точніше лунав тільки голос Ганни Миколаївни, який переконував свого опонента не бруднитися справою про зґвалтування невинної дівчини молодим паничем.

— Що ви мені пропонуєте: відмовитися від справи? — чулося через двері Льошине.

„Ого! Здається, Ганна Миколаївна доконала його!“

— Саме так! — вимагала Феміда у Шиньйоні.

— Кожен громадянин України має право на захист у суді!

— Я вже знаю, чим це скінчиться! — голос Ганни Миколаївни тремтів від обурення. — Цього татиного синочка виправдають! А зганьблена дівчина матиме травму на все життя!

— При чому тут я? Якщо не я, то хтось інший виграє цю справу!

— Нехай його захищає хтось інший! Тільки не наша фірма!

— А ви уявляєте, які гроші принесе фірмі виграш у цій справі? Ні, ви цього не уявляєте! Ви не заробили для фірми навіть сотні гривень!

— А репутація?

— До біса вашу репутацію! Я адвокат — і все тут! Моя репутація і репутація фірми залежить не від етичних засад, а від кількості виграних справ. Ви це розумієте?

— Ах так?

— Саме так!

— Тоді я захищатиму цю дівчину. І майте на увазі: я виграю у вас цей процес!

— Ой-ой-ой! — зіронізував Льоша. — Як страшно! Ще невідомо, хто в кого виграє!

Розпашіла Ганна Миколаївна різко відкрила двері Льошиного кабінету і, не закриваючи їх, пішла геть з гордо піднятою головою, на якій височіла піраміда старомодної зачіски.

За нею вийшов Льошка, щоб закрити двері. Побачивши шефа, благально попросив:

— Зробіть з нею що-небудь! Так неможливо працювати!

— Ти ж сам знаєш: я ніколи її не заберу з фірми! Щоб ти не розперезався!

Льошка смикнувся заперечити, однак Георгій випередив його:

— І ти від мене нікуди не дінешся! У мене найвищі гонорари.

Георгій потис йому руку, поплескав дружньо по плечу і пішов геть. Він знав напевне, що навіть якби він платив менші гонорари своїм адвокатам, все одно від нього ніхто б не пішов. Тут вони почували свободу, на них тут ніколи не тисли, тож вони виявляли чудеса творчості, нічого не боячись, бо знали, — за ними стоїть кам'яна стіна, яка завжди їх захистить від зазіхань на їхню професійну незалежність.

Він підійшов до приймальні. Ірина Марківна щиро зраділа його несподіваному приходу. Він запросив її до себе в кабінет на консультацію.

— Ірино Марківно, — спитав він у Старого Ридикюля. — Що ви думаєте про Льошчину справу?

— Гнила вона, Георгію Андрійовичу. Смердить на кілометр. Я нічого не хочу сказати, але батько того молодого покидька був тут. Приїхав на машині з номерами АП, проте поводився сумирно. Я тут навела довідки у своєї колеги з Банкової. Батечко — такий самий покидьок, як і синок. Бере шалені хабарі, домагається співробітниць і таке інше. Видно, він Льошці наобіцяв золоті гори, бо після його приходу той прилип до справи, як шевська смола. До речі, це я нацькувала Ганну Миколаївну на нього, аби не перестарався.

— Я-асно, — протяжно сказав шеф.

Ірина Марківна добре знала це шефове „Я-асно!“ Не подобається йому все це.

— І ще мене Таміла турбує, — розмірковував уголос Георгій. — Що там у неї?

— Б'ється зигзицею. Схудла, змарніла. Круги під очима. Ви хіба не помітили? Я, звичайно, не Кассандра, але думаю, вона проситиме вас забрати в неї цю справу.

— Що? — перелякався Георгій.

— Знаю, знаю, вже пізно... та й обіцяли ви, але... — Ірина Марківна зробила багатозначну паузу. — Георгію Андрійовичу, я повторюю: вона проситиме вас забрати в неї цю справу.

Її голос був твердий і переконливий. Георгій зрозумів усе.

„Якщо вже Таміла піде на це, значить, справи кепські. Та й Льошчину справу доведеться віддати. Що за невезуха! Дві справи водночас! Бачте, подуріли на етиці! А хто гроші зароблятиме? Що з них узяти? Я сам винен. Адвокат у білих рукавичках! Так колись назвав мене Денис. І мав рацію“.

Отже, Таміла працює над справою Антипова, який контролює нафтовий ринок цілого регіону. За неповний десяток років він сколотив собі шалений капітал. Звичайно, і дурному ясно, що в нашій країні за такий короткий період чесно такі гроші не заробиш. Не він один. Однак існує певна межа. Антипов цієї межі не знав. Що ж. Не він перший — не він останній. В історії будь-якої країни первинне накопичення капіталу завжди пахне криміналом. Антипов надто довго добре стояв на ногах. Надто довго, як на його гріхи. І головним чином завдяки своєму юристові Юркові Сушику. Георгій знав Юрка особисто. Той запросто міг би мати свою юридичну фірму або свою справу. Голову має золоту. Але колись він спіткнувся, а витяг його з халепи Антипов. Ось тепер Юрко і „відпрацьовує“ із собачою відданістю. Однак ніщо не вічне. На Антипова теж заведе справу: букет економічних злочинів. Інтуїція підказувала Георгієві: Юркові набридло тягти лямку, і він почав потихеньку здавати господаря. Однак це чисте припущення.