Марина Гримич - Еґоїст

— Ну журися! — підбадьорив Липинського Ільчишин. — Мені теж нічого не дісталося в дерибані. — Що ж поробиш! Це країна людей не на своєму місці. Як часто жартують у Верховній Раді: чому ця країна називається не Гондурас?

Георгій слабо посміхнувся.

— Усе одно, за два місяці, „більшовики“ заберуть у нас всі комітети, — сказав Ігор. — Згадаєш мої слова!

Георгія це потішило.

— Давай пограємо якось у теніс! — запропонував Ільчишин вже на ходу і побіг, не дочекавшись відповіді.

Ігор Ільчишин — людина дуже легка. Він легко виграє і з легкістю приймає поразку, щоб через деякий час надолужити своє — виграти ще раз, і ще…

„Я так не можу. Я — еґоїст. Я маю своє Еґо, марнославне, однак при цьому бездоганне і точне. Моє Еґо має гостре око, блискавичну реакцію і майже космічну швидкість. Як і сокіл-сапсан. Моє Еґо завжди приходило до мене на допомогу. А тепер воно мовчить. Тепер воно стало маленьким і беззахисним. Його поранено“.

Уперше він почув на свою адресу звинувачення „еґоїст“ від батька, коли відмовився пити із чашки, в якої за хвилину перед тим той, з своєї звичайної необережності, відбив вухо. Естет був закладений в Георгієві генетично. Він фізично не міг пити із покаліченої чашки. „Еґоїст!“ — репетував батько. Мати з осудом подивилася на чоловіка і тихо, але суворо сказала на захист сина: „Він не еґоїст. Він — аристократ!“

Батько вибухнув: „Аякже! Ви — аристократи, а ми — нікчемні селюки! Тоді чому ти за мене заміж вийшла? Бо не було за кого? Чи захотіла розбавити свою гнилу аристократичну кров свіженькою? Бидло ви, а не аристократи! Бидло!“

Він сплюнув на щойно вимитий матір'ю старий дубовий паркет і вийшов геть.

Ось і тепер все повторилося. Плюнули не в нього особисто, а на свіжовимитий паркет, і це було дуже гидко. Тому що в Україні це відбувається щодня.

„Як бракує Україні еліти — не скоробагатьків і галасливих політичних вискочок, а спадкових аристократів, які краще помруть, але не плюнуть на свіжовимитий паркет, не візьмуть хабаря, не стануть політичною повією. Але на жаль, Скоропадські, Орлики, Ханенки, Полуботки колись утекли геть закордон. Хіба що окремі їхні нащадки скніють у цій країні на десятих ролях, щонайбільше досягаючи рівня професора університету. На верхівку державної піраміди їм не добратися: хороша генеалогія за своєю натурою не має селянської впертості чи нуворишівської хватки“.

Георгій стояв у заціпенінні ще якийсь час, а потім, махнувши рукою, нарешті рушив з місця. Він ішов наосліп, відчуваючи, як спазмує у грудях. Це досить небезпечний знак. Слід розслабитися. Але як? Усі методи, якими він зазвичай знімав стрес — опера, гра в крикет або в бридж із сусідами за інтелігентною бесідою — у цю мить були нереальними. Треба було заспокоїтися негайно, зараз же. Його пронизало гостре відчуття: несподівана потреба до когось пригорнутися, пожалітися на долю. Але він був сам. Один на всьому світі. Він сам себе зробив таким. І нема чого скаржитися.

Єдина людина в його житті, з якою він колись мав глибоку емоційну близькість, його мама, пішла з життя багато років тому.

Він з острахом відчув наближення небезпечних симптомів приступу самотності.

„Треба щось робити. Може, й справді права Аліса: мене чекає така ж доля, як батька, котрий став щасливим лише тоді, коли позбувся сім'ї, хоча і вдавав, що страшенно страждає за своєю дружиною, яка так рано померла. Тепер він живе у своїй комірчині, яка схожа на склад непотрібних старих речей, поїдених міллю і мишами. А мені, єдиному синові, не хочеться його відвідувати“.

Скільки він себе пам'ятає у дорослому віці, він завжди був самотній. Самотність не обтяжувала його, а навпаки, давала йому можливість насолодитися свободою. Однак час від часу в нього відбувалися напади хандри. Багато років вони повторювалися з періодичністю раз на рік. Але останні два роки чомусь почастішали.

Несамотнім він себе пам'ятав лише у дитинстві. Він виріс у центрі Києва, на маленькій і тихій вуличці, в чарівному закапелку. Усі кияни люблять Київ по-різному. Новоприбулі кияни по-своєму, так звані „гуртожитські кияни“, які отримали квартири після десяти-двадцяти років тимчасового і досить непевного статусу, — інакше, а народжені в Києві — зовсім по-особливому. Серед корінних киян вирізняються ті, хто народився і виріс у центрі міста. Це особлива порода киян. Для них найчарівнішим є не той музейний Київ із золотими банями і доглянутими парками, а саме такі затишні закапелки, яких зараз, на жаль, стає дедалі менше.