Марина Гримич - Еґоїст

— Слухай, — обірвав його Георгій, — ти щось у своїх дружніх почуттях до мене надто активний став! Чого б то? Що ти хочеш від мене: кажи прямо!

— Та нічого я не хочу від тебе! Я подружньому! — казав той, однак голос був нещирим. — Я ж бачу, ти один, як перст. Б'єшся, як риба об лід. І принципи свої бережеш, як стара дівка свою цноту. Переходь до нас! Ти ж нас знаєш. Ми, як ті мусульмани: варто тобі промовити „Вірую в єдиного Аллаха“, тобто, пардон, президента, і ти наш. І ми за тебе будь-кому голову відкрутимо.

— Я краще стану націонал-комуністом! — без ентузіазму віджартувався Георгій.

— Ти — націонал-комуніст? З твоїми аристократичними генами? Не сміши людей!

— Тоді анархістом!

— У нас в Україні анархізму немає. А якби й був, то ти з твоїм педантизмом — не потягнеш!

— Ну годі з мене. Знаю, ти чогось хочеш від мене. Вирішуй, де будемо зустрічатися: в твоєму ресторані чи у мене в дома з Ромком?

— Звичайно, у тебе з Ромком!

Ромко — власник ресторану „Вавилонська вежа“ — приходив до Георгія готувати їжу зі своїми ножами і спеціями. Георгія це спочатку ображало. Він привіз був собі з-за далеких морів професійні ножі, якими можна було не те що різати м'ясо, а й робити харакірі, однак Ромко продовжував довіряти лише своїм знаряддям праці.

Ромко стояв на кухні у білосніжно-білих шортах, з холош яких виглядали чорні волохаті ноги, в білому фартушку та своєму улюбленому білому кухарському ковпаку. Він м'яв м'ясо своїми товстими волохатими пальцями, потім підкидав його майже до стелі, майстерно ловлячи на ходу і плескаючи по ньому обома руками.

Георгій з Денисом як завжди виконували рутинну роботу — чистили овочі, кришили зелень, розмішували борошно у вершках для соусу тощо.

Денис справді дивно себе поводив: зазвичай він не мав вільної хвилини, а тут теревенив без кінця:

— Джордже! Якби ти знав, як я тобі заздрю за твоє холостяцтво! З мене моє сімейне життя випиває останні соки. Чого я досяг би, якби не сімейний тягар!

„Якби це було правдою, то в парламенті було б набагато більше холостяків, окрім мене, Ігнатенка і Головатенка,“ — подумав Георгій.

Тим часом Денис продовжував:

— Олька — ти ж її знаєш — увесь свій комсомольський запал реалізує вдома. Сидить собі, на роботу не хоче, хоч би путнім чимось зайнялася. Так ні. Навіть за собою не стежить. Соромно вийти з нею на люди. Уявляєш: кажу їй — причепурися, ідемо до французького посла. Французького! Знаєш, у чому вона прийшла? У червоному платті в білий горошок і „крильцями“. Тільки комсомольського значка бракувало. Я мало не вмер з сорому! Тікав від неї по всій резиденції, а вона — за мною. І чого я, бовдур, з нею одружився?

Георгій мовчки общипував листочки кіндзи (Ромко не дозволяв різати цю травичку). Він прекрасно пам'ятав комсомолку Олю. Вона була дуже активна, особливо щодо осіб чоловічої статі. Правильно одного разу підмітила Таміла: її комсомольський запал мав не ідеологічну, а суто приватну мету. Вона хотіла якнайшвидше вийти заміж. І причому мітила не на найгірших хлопців. Навіть до Георгія раз напросилася в гості. Щоправда, Георгієва мама після тих відвідин делікатно похитала головою і сказала одну фразу, яку він запам'ятав на все життя: „Синку, треба одружуватися з рівнею“.

Звичайно, вона мала на увазі соціальне походження і гени. „Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, — повчала сина вона, — але гонор свій маємо“.

Вискочивши заміж за Дениса, Ольга відразу ж охолола до комсомольської роботи і швиденько, поки той не очухався, народила йому доньку.

Денис продовжував свою тираду:

— Якби ти знав, як мені не хочеться іти додому. Я приходжу о першій ночі, а йду з дому о восьмій, і мені цього забагато.

— А діти? — байдуже спитав Георгій.

— Ти знаєш, Джордже, мені страшно у цьому зізнатися, але я щось пропустив. Вони виросли абсолютно чужими. Я ловлю себе на думці, що мені абсолютно нема про що з ними говорити. Особливо з донькою.

— Погано, — втрутився в розмову Ромко. — Донька для чоловіка — на другому місці після матері. Це особливий емоційний зв'язок. Нормальний чоловік повинен обожнювати доньку. Якщо цього немає, отже, з ним не все гаразд.

Ромко знав це напевне. В нього було троє дітей — син і дві доньки.

Денис і не опирався. Він озирнувся і спитав у багатодітного батька:

— Коли вже буде готово? Я зголоднів, як вовк.