Марина Гримич - Еґоїст

Зненацька розпачливо задеренчав телефон. Усі здригнулися.

— Ти б не міг замінити сигнал? Так і заїкою можна залишитися! — дорікнув Денис Георгію.

Він завжди казав цю фразу під час їхніх чоловічих розмов на кухні у Георгія. Існував навіть специфічний ритуал: слухавку ніхто не брав, натомість слухали автовідповідач — хто говорить. Вони чекали, хто перший подзвонить: Ромкова дружина чи Денисова.

„Георгію! Денис у тебе? — верескнув по-комсомольському дзвінкий голос Ольги. — Денисе, дорогенький, тобі час додому. Тобі не здається? Я точно знаю, що ти там!“

— Пішла ти. — процідив крізь зуби Денис. — Задовбала!

Після паузи Георгій спитав його:

— Чому ти з нею не розлучишся?

— Та! — знизав плечима той. — Шкода! — а потім, подивившись жалібним поглядом на Георгія, попросився: — Можна я у тебе сьогодні заночую?

Георгій дуже здивувався. Денис міг дозволити собі переночувати в номері „люкс“ найшикарнішого готелю, якщо такий є в Києві. Що з ним?

Денис прохропів цілу ніч, а вранці, нічого не пояснюючи, похмурий пішов на роботу.

Георгій мав зустрітися в парламенті з Османовим, який пообіцяв перерахувати на його благодійний фонд певну суму.

Осман-огли був депутатом-списочником від політичних супротивників. Однак до нього Липинський мав щиру симпатію. Так буває: ідеологічні вороги симпатизують один одному. Їхня дружба розпочалася з того часу, як Липинський і Османов опинилися в одній делегації під час поїздки до однієї арабської країни. Узагалі ця подорож виявилася для Георгія знаковою. Він зрозумів, а точніше, наблизився до розуміння того, що таке — східна ментальність. В Європі й трансатлантичному просторі ставляться до арабів хоч і з побоюванням, проте загалом дуже зверхньо. Так само поверхово уявляв собі Георгій арабський Схід: мовляв, що з них узяти — відстали вони від нас на кілька століть. Однак Схід виявився набагато мудрішим від Європи. Коли варвари ще ходили пішки під стіл, араби вже обмандрували увесь світ і мали вже цілком сформовану дипломатичну традицію, письмо, філософію і торговельну культуру. Їхнє мистецтво вирішувати справи — надзвичайно вишукане і хитре. Воно тільки неосвіченим європейцям видається недолугим, їх дратує те, що з представниками арабського Сходу практично неможливо про щось домовитися напевне, і називають таку поведінку арабів непрофесійною й підступною. Насправді східна культура відносин з чужинцями набагато складніша. Схід не довіряє Європі. І правильно робить.

— Як справи, Георгію? — привітно звернувся до нього Османов.

— Добре, дякую, Осман-ага!

— Як твій сокіл-сапсан?

(Картину з соколом-сапсаном Георгій купив разом з Османовим, перебуваючи у відрядженні у Казахстані).

— Він мене муштрує… — посміхнувся Липинський.

— Правильно робить, — похвалив Османов. — Його швидкість, гострий зір і безпощадність знадобиться тобі цього року… Тяжко буде Україні…

— Довго?

— Та років з п'ятнадцять…

— Ого! Можна не дожити!… — засміявся Георгій.

— Доживемо! — поплескав по плечу Липинського Ільчишин, що пробігав повз них і краєм вуха почув уривок розмови.

— Передавай вітання Марині! — посміхнувся Османов. — Як вона там?

— Як завжди, розцвітає… — Ільчишин побіг геть.

„П'ятнадцять років? Цілих п'ятнадцять років? Не може бути! Це надто довго. Але Османов рідко помиляється. Це — чоловік східної глибини думки і комплексного бачення світу. Він бачить не лише верхівку айсберга, а цілісно, з усією глибинною суттю…“

Поки Київ знемагав від спеки, яка потроювалася за рахунок асфальтових випарів, бетону, вихлопних газів і розжарених транспортних засобів зі спітнілими пасажирами, — в університетському ботсаду була райська прохолода. Георгій забрів туди після захисту дипломних робіт майбутніх адвокатів, на який його запросили.

Липинський залюбки відвідував рідний Червоний корпус університету. Університет — це традиція. Немає традиції — немає університету. А традиція потребує століть… І скільки б нових модних навчальних закладів не відкривалося б, університетів у нас залишиться тільки троє — Київський, Львівський і Харківський. У Червоному і Жовтому корпусах університету імені Тараса Шевченка відчувався дух справжнього Університету.

Георгій довго бродив по парку. Палкі виступи студентів, які ще не втратили своїх максималістських ідеалів, спонукав його на тяжкі роздуми про те, якою хисткою є межа між законом і беззаконням і які у зв'язку з цим проблеми в українській адвокатській практиці. На жаль, сьогоднішня судова практика — це не священнодійство задля покарання злочинця або виправдання невинного, а лише конкурс на майстерність маніпулювати словами і юридичними визначеннями. Сьогоднішній адвокат мусить не просто знати закони, а демонструвати чудеса уміння викрутитися з-під тиску слідчих органів, судді, вміння зігнорувати „телефонне“ право без шкоди для себе і свого клієнта. У нашій країні засудити можна практично кожного, хто має в кишені паспорт громадянина України. І виправдати можна будь-якого злочинця. Ось така юридична абракадабра. І немає на то ради.