Марина Гримич - Еґоїст

„Гнила країна. Гниле правосуддя. Що можу я один у цій державі? І взагалі, чи можливо тепер щось змінити? Вилікувати хворобу набагато тяжче, аніж регулярно провадити профілактику. Суспільство заражене. Його неможливо вилікувати. Може, наступне покоління зламає цю систему? Хоча тоді буде вже пізно. Україна може втратити все…“

Георгій автоматично подивився на хлопчиська, який сидів на лавочці під вербами у самому низу яру. Може, оцей обдертий хлопчисько колись стане президентом і за нього Україна воскресне? Хлопчисько читав книгу, поставивши ноги на лавці.

„Точнісінько, як я у дитинстві,“ — подумав собі Георгій. — Цікаво, що він читає? Жуля Верна? „Трьох мушкетерів“? А-а, мабуть, „Гаррі Понтера“!». Георгій придивився до обкладинки — нічого собі! «Анатомія анархізму» Ну й молоде поколіннячко! — подумав Георгій.

За якийсь час хлопчик підвівся, і Георгій аж підстрибнув. Це був його випадковий знайомий, його тезка! Малий Георгій швидко поклав книгу під пахву і по-спринтерськи полетів геть. «Наздогнати його!» — скомандував собі Георгій. Він вже давно не тренувався, тож ледь устигав за ним. Хлопчисько вилетів із виходу на вулицю Толстого і звернув на Тарасівську. Георгію-старшому довелося згадати своє легкоатлетичне минуле, щоб устигнути за ним. Хлопчик прудко заскочив в один зі старих дореволюційних будинків і помчав сходами нагору. Георгій став унизу і, важко відсапуючись, на звук вирахував поверх і розташування квартири. Трохи відпочивши, він піднявся і подзвонив у двері.

На порозі стояла жінка з точнісінько такими, як у хлопчика, маленькими чорними очима, які сиділи над смаглявими вилицями. Вона спокійно дивилася на Георгія.

Той аж тепер збагнув, що не підготувався до промови.

— Мене звати Георгій Липинський. Я — народний депутат України.

Жінка здивовано його вивчала. Георгій розгубився, потім поліз у кишеню і показав жінці своє посвідчення.

Це справило на жінку належне враження. Вона шанобливо запропонувала увійти у квартиру.

Він опинився у величезній кімнаті. Балконні двері були відкриті, і в них нахабно лізли з вулиці зелені каштанові гілки. Кімната була майже порожня. Стіл, два стільці зі старою оббивкою. І все. Щоправда, на стіні висіла якась картина. Що його одразу ж вразило — це ідеально вимита і вишкробана підлога — старий паркет. Такий, як у його мами.

— Сідайте, будь ласка, — запропонувала йому жінка.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я власне... ненадовго... Можна подивитися картину?

Жінка здивувалася, проте не заперечила.

Георгій підійшов ближче. Це був портрет вилицюватого чоловіка з довгими підкрученими догори вусами і маленькими східними очима. «Микола Ханенко» — було підписано під ним.

Георгій остовпів. Він одразу ж згадав мамині слова: «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, але свій гонор маємо.»

— Це мій прадід, — сказала жінка. Її голос був низький, глибокий і рівний. Саме такий, як годиться мати нащадку роду Ханенків. Георгій обернувся і вже новими очима подивився на жінку. Вона була приблизно одного з ним віку, соціального походження і кола. Так сказав він собі.

Тим часом вона його спитала:

— Чим можу бути вам корисна?

«Ви — мені? — був вражений Георгій. — Це я можу бути корисним вам! Я хочу вам допомогти!» Однак вчасно стримався. Він знав, що жінка його кола, його рівня і його крові образиться, якщо він запропонує їй матеріальну допомогу.

— Я. — зам'явся він. — Я, власне. Так би мовити, також нащадок одного старого українського роду. Щоправда, не такого визначного.

— Чи не могли б ви уточнити ім'я вашого роду? — жваво поцікавилася жінка. Здається, це питання її по-справжньому хвилювало.

— Квітка. Це по маминій лінії.

— Так, це давній українській рід, — немовби зраділа вона, і її початкове напруження помалу розвіялося.

— Так от. Я б хотів. Власне, я хочу зібрати докупи всіх нащадків українських династій.

Смагляві вилиці жінки спалахнули рум'янцем. Здається, вона також не раз роздумувала на тему своєї блакитної крові.

— Георгію! — зненацька покликала вона сина через плече. — Ходи сюди! Я хочу познайомити тебе з паном Липинським!

З сусідньої кімнати увійшов його малий знайомий. Він здивовано подивився на Георгія-старшого. Упізнав? Невідомо. В кожному разі не казав цього.

Георгій-старший простягнув руку і по-дорослому потис руку хлопчикові.