Марина Гримич - Еґоїст

Євдокія скривилася.

— Терещенки не були дворянами. Це були купці, які зробили собі капітал на різних торгових ґешефтах.

Георгій із здивуванням відзначив, що навіть в молодих поколіннях Ханенків не минула образа на Терещенків.

— Але вони на той час складали бізнес-еліту.

— Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, — твердо, аж надто твердо, промовила вона.

— Чому?

— Не дано.

— А сьогоднішні бізнесмени?

— Тим паче.

— Чому — «тим паче»?

— Тому що сьогодні взагалі нівелювалося поняття еліти.

— Як це?

— Сьогодні елітою називають найбагатших бізнесменів або найбільших чиновників чи зірок шоу-бізнесу, тобто тих, які колись обслуговували еліту.

— Невже це сьогодні щось значить?

— Не знаю… Це ж ви — там, нагорі… Нам знизу не видно… — сумно, але не без іронії промовила вона і посміхнулася: — Як воно там, нагорі?

Георгій замислився. Він згадав нічну розмову з Денисом і Ромком.

— Так само, як усюди. — невпевнено відповів він.

— Та ну? — з недовірою спитала Єва. — Її маленькі чорні оченята-намистинки загорілися якимось східним азартом.

Георгій дивився на неї і посміхався. Невже й справді, Ханенки — татарського походження, як собі думала його мама? Ханенко — від слова «хан» — говорила вона. А вона була хорошим філологом.

— Чого ви смієтеся? — зашарілася Єва.

— Я не сміюся, я думаю, як краще вам пояснити, — поспішив запевнити її Георгій. — Ось ви — хто за фахом?

— Я давно не працюю.

— А в принципі?

— Я — вчитель математики, — суворим учительським голосом сказала вона.

— Чудово! Напевно ж, у вашій школі існувала конкуренція, інтриги, підлабузництво до начальства, були стукачі. Претенденти на місце завуча чи директора йшли по трупах. Ну, щось таке. Було?

— Було, — рівним голосом сказала вона, в якому він відчув ледь чутні нотки відрази. Очевидно, ця тема зачіпала її за живе.

— Я навіть можу сказати, пані Єво, чому ви пішли зі школи, — зненацька для себе почав він. — Ви претендували на якусь посаду... в межах свого колективу... ну, скажімо, на посаду директора школи. Ви ж — світла голова, інтелігентна жінка з притаманною лише справжній еліті почуттям благородства і поваги до інших, у тому числі до дітей. А посаду отримала сіра нікчемність. І не виключено, що хабарник. І інтриган. І ви пішли зі школи. З гордо піднятою головою. Вас просили, благали повернутися, адже, — переконаний, — без вас уся робота завалилася, однак ви не простили їм. Я не помиляюся?

Вона дивилася на нього з підозрою, немов зважуючи — чи не провокатор він. Георгій, відчувши її настрій, поспішив запевнити:

— Не переживайте, я не провокатор. Просто я пережив кілька днів тому подібну ситуацію. До речі, також прогорів.

Вона мовчала, її татарські вилиці ледь помітно рухалися.

— Я просто хотів вам продемонструвати, що… нагорі відбувається таке саме, як унизу. Хіба що боротьба за виживання є жорсткішою і жорстокішою. І цинічнішою… Оскільки чим вище, тим шматок, за який борються, ласіший. Хоча має він універсальну назву «влада».

Нарешті вона підняла голову і втупилася кудись у вікно, глибоко замислившись. Георгію було ніяково. Він долив у келихи вино.

Мовчанку порушив Георгій-менший:

— Ма! Можна я погуляю?

Жінка повернула до нього голову і невидющим поглядом подивилася на нього.

— Ма, я ненадовго, — просився син.

Єва немов прокинулася. Подивившись на гостя, вона сказала тихо, однак тоном, який не терпів заперечень.

— Я хочу, щоб ти побув з нами.

Георгій відчув незручність становища.

Може, не слід було йому так, у вічі, нагадувати Єві про її школу або говорити про владу. Однак, здається, вона вже оговталася.

— Я приготую ще чаю! — встала вона і вийшла на кухню.

Він терпляче чекав, стежачи за точними, виваженими рухами господині. Вона змела кришечки зі скатертини, позбирала брудний посуд і принесла три чисті чашки з блюдцями. Потім принесла розеточку з печивом власного приготування — маленькі хрусткі палички, посипані кмином і. Георгій завмер. «Ні, цього не може бути!» — сказав він собі.

Він подивився благальним, майже собачим поглядом на господиню, і спитав по-дитячому невпевнено:

— Можна подивитися? — і показав на цукерничку, в якій лежали кубики цукру.

— Авжеж, — сказала вона легко і додала. — Колись я купила її на блошиному ринку на Сінному базарі у одного старого чоловіка.

Він казав, що ця річ належала аристократам. Не знаю. Можливо. Гарна річ. Старовинна. Я такі речі люблю. Я віддала за неї шість гривень.