Марина Гримич - Еґоїст

— Кидаю стейк на розжарену сковорідку.

— Я — пас, — ліниво сказав вегетаріанець Георгій. — Їстиму тільки „травичку“.

— Це не їжа для справжнього мужчини, — скривився Ромко.

— Де вже мені до справжнього мужчини! — сумно усміхнувся Георгій.

Тим часом Денис продовжував свою наболілу сімейну тему:

— Уявити собі важко: приходиш додому, як Георгій, і ніхто тобі не капає на мізки, ніхто не доймає — ні жона, ні діти, ні теща. Можливо, я тільки тому й зробив таку кар'єру, що постійно тікав з дому.

Георгій відмовчувався. У розмову знову устряв Ромко.

— Ти — нещасний чоловік, — із знанням справи сказав він чи то Денису, чи Георгієві. — Робота — це ніщо, а сім'я, діти — це все. Заради ваших буквоїдських справ не варто жити — тільки заради дітей!

— А чого ж ти стоїш зараз тут, на Джорджевій кухні, а не на своїй?

— Я теж маю право на приватне життя! — посміхнувся той у чорний вус.

Денис зиркнув на годинник:

— Ромку, закругляйся, у мене через годину нарада.

— Знаємо ми твої наради! — засміявся Ромко. — Тобі аби додому не йти!

— Сьогодні якраз дуже відповідальна зустріч, — сказав Денис. — До речі, тебе вона теж стосується… — він двозначно подивився на Георгія. — Подання по генпрокурору. Нам потрібна на цьому посту своя людина.

— Як я раніше не здогадався? — хмикнув Георгій. — Ви мене обробляєте, бо не вистачає голосів?

— Ніякої політики! — гаркнув на друзів Ромко. — Бо зараз ці гарячі стейки з кров'ю опиняться у вас на голові!

Проте Денис навіть не зреагував. Він незмигно дивився на Георгія. Той наморщив лоба, а потім сказав:

— Слухай, ти думаєш, якщо я не стану головою комітету, то ображуся на своїх і перейду до вас? Адже так?

Денис відвів очі.

— Я так не думав. Я надто добре тебе знаю. Але в моїй фракції вперлися рогом: переґовори з ним, переґовори! Нам він конче потрібен! Він класно „шарить“. Знаєш, хто найбільше хоче тебе бачити у нас?

— Хто?

— Діма Білоцерківський.

— Чого він сам до мене не підходить?

— Він тебе побоюється… Тебе всі побоюються…

— Мене?

— Не тебе, а твоєї аристократичності… Ти — аристократ у білих рукавичках. Це твій позитив і негатив.

— Який негатив?

— Аристократи у білих рукавичках сьогодні непотрібні. Таким, як ти, чистоплюям нема чого робити у нинішньому житті.

Георгій сумно посміхнувся.

У розмову знову втрутився Ромко:

— Денисе, ти ж непоганий юрист! Невже тобі не хочеться чесно служити народу, а не плести палацові інтриги!

— Уяви собі — хочеться! Ще й як хочеться, але не виходить! Не можу я виплутатися з тенетів кулуарності. Ось уночі вирішую: все, баста, нікому не буду цілувати п'яти! Буду чесним, відкритим політиком, законодавцем з чистими руками. А вранці викликають на килимок — і я стаю струнко!

— Скуштуйте мій стейк! — урвав Денисову тираду Ромко. — За найкращими шотландськими традиціями!

— Стейк смачний — нічого не скажеш, хоча в принципі я більше люблю рибу, — зауважив Денис.

— Вибачай, я не буду, — сказав Георгій.

— Це гріх — відмовлятися від м'яса, — засудив його Ромко.

— А ще що „гріх“? — засміявся Денис.

— Під час поглинання їжі не можна говорити про політику, — додав він.

Кожен доливав собі сам сухого вина і думав про своє.

— Щось ти сьогодні аж надто мовчазний, Джордже, — знову зав'язав розмову Денис. — Що з тобою, Георгію?

— Ностальджи! — зітхнув той і, обернувшись до друга дитинства Ромка, зізнався. — Я сьогодні був на нашій вуличці. Там нічого не лишилося від нашого дитинства і юності!

— От тобі й на! — зіронізував Денис. — Ти ще заплач!

— Е ні, Денисе! — заперечив Ромко. — Ти навіть не уявляєш, що ми втратили. Наше дворове життя — було чи не „найсправжнішим життям“ у нашому житті і шаленою грою водночас. Уяви собі: територія нашої дворової шайки (ми так тоді це називали) — від нинішнього булгаковського будиночка — через дорогу, вгору і нашим провулком аж до чагарників. Там була межа з шайкою Кольки Кульгавого. Їхня територія тяглася аж до Художнього інституту. А з іншого боку нашої території — від булгаковського будиночка, вгору, повз Андріївську церкву і до фунікулера — там була територія баядерок.

— Кого-кого? — поморщився Денис.

— Баядерки — так називалася та банда. Ніхто не знав, що означала їхня назва, вона спадково передавалася від покоління до покоління тієї дворової команди, яка опікувалася саме тим шматом території до фунікулеру. А нижче булгаковського будинку — то вже починалася інша територія. Але там ніколи не було таких дружних банд, як у нас…