Георгій на це нічого не відповів, зате подумав: «Тобі б мої проблеми!»
Риба розморозилася, і поки Ромко її готував, у всіх поступово запрацювала слинна залоза.
— Якого судака я вчора приготував у своєму ресторані! — Ромко прицмокнув губами.
— Навіщо тобі це? — питав Денис. — Навіщо тобі, власнику ресторану, ще й готувати?
— Я дуже рідко готую. Для друзів або коли є натхнення… Ви навіть уявити собі не можете, що я можу витворити, коли в мене є настрій! Якби не ці «пожирачі», які щодня мене об'їдають на шару, мій ресторан мав би європейський клас!
Здається, Ромко знову сам собі наступив на болючий мозоль.
— Ну скажіть ви, обидва, мені особисто, — розпачливо голосив він. — Чому ви не даєте мені чесно заробити гроші? Чому я повинен крутити задом, щоб обдурити вас? Скажіть мені: на чорта мені така держава? Як дізнаюся, де знайти цю вашу партію націонал-боротьбістів, я сам туди запишуся!
«Ще один божевільний!» — подумав Георгій.
— Хочу напитися, — сказав Денис. — Коли бачиш, що вся твоя робота не потрібна тим, для кого ти її робиш, хочеться напитися і повіситися!
Ромко налив йому в чарку і поплескав по плечу. Георгій дивився на Ромка й Дениса з цікавістю: колись вони познайомилися у нього вдома і відразу здружилися, немов прикипіли один до одного. Вони, як наша держава і народ: народ ненавидить державу, однак, як пес, прикипів до господаря. А держава… Що держава? А держава, як той недолугий господар: пхає носаками свого вірного пса під зад за те, що його сусіди роблять з ним, тобто господарем, те ж саме…
Була перша година ночі. Денис і Ромко сиділи в Георгієвій вітальні на шкіряному кремовому дивані і, поклавши ноги на інкрустований журнальний столик, співали:
«Ти і я — дружна сім'я,
Ти — машина і я — машина…»
Подзвонив телефон. Сп'янілі Денис і Ромко водночас сказали один одному «Моя!», маючи на увазі своїх дружин.
Вони побилися об заклад: стисли один одному руку, а Георгій їх перебив.
З автовідповідача почувся жіночий голос:
— Слухай, Георгію, ти повинен з нею переґоворити, нічого не приховуючи. Зрозумів?
Це був Маринин голос. Сказавши свою пораду — ні «добрий день», ні «до побачення» — вона поклала трубку.
— А що у вас за секрети з'явилися з Мариною? — спитав Ромко.
— Мені теж цікаво! — приєднався до нього Денис.
— Ви вже понапивалися? Може, час додому? — намагався відкараскатися Георгій.
— Ти нам очі не замилюй! Хто це «вона»?
— Так! Хто ця чергова жертва? — додав Денис і зареготав.
— Цього разу жертва — я… — неначе сам собі, сказав Георгій.
Однак навряд чи хлопці його чули. Вони заспівали, точніше, заревли:
«Ти — не один!
Твій телефон —
Дев'ять, один, один!»
Георгій не подзвонив Єві ні наступного дня, ні через день, ні навіть за тиждень. Він почувався останньою сволотою, однак його «еґо» було сильнішим: він надто любив себе і дуже не любив, коли йому щось загрожувало. А тепер Георгій відчував цілком конкретну загрозу з боку цілком конкретної персони жіночої статі. Він не хотів навіть наближатися до носія такого сумнівного явища, як анархізм, тож намагався навіть не згадувати про це.
Георгій прийняв рішення повернутися до парламентського життя, дещо скучивши за політичною тусовкою і політичним театром, від яких останнім часом відійшов, майже повністю віддавшись проблемі виживання своєї фірми. Звичайно, він справно слухав радіотрансляцію, однак це було не те. Це був інший жанр. Радіотрансляція не має магії синхронної політичної дії. Парламентський театр заворожує, а глядачі синхронної політичної п'єси — чи то драми, чи комедії — водночас є акторами того ж самого спектаклю. А відчуття, що театральна політична дія в будь-який момент може перетворитися на гладіаторське криваве побоїще, додає в кров адреналіну. Чоловіки з римських часів люблять дивитися на криваву розправу і виносити свій вирок переможеному одним жестом, або, в модернізованому варіанті, одним єдиним дотиком до кнопки.
Український парламент являв собою цікаву гармонійну несумісність двох стихій: всенародно улюблених, всенародно визнаних і всенародно обраних, з одного боку, і всенародно нелюбимих, всенародно зганьблених і всенародно необраних, з іншого. Перші сильні як публічні політики, другі як кулуарники. Перші — це ті, кого хоче народ, а їхні ідеї — показник того, як народ хоче жити. Другі ж чудово доводять, що народ — це купа гною, приймають рішення ті, кому вдалося з неї виборсатися. Так-то воно так, тільки трішечки не так. Питання лише в тому, чи виборсалися найкращі. Внаслідок цих сумних реалій парламент демонструє обернену пропорцію реального стану речей в Україні.
Читать дальше