Марина Гримич - Еґоїст

На перерві до нього підійшов Денис. Він сьогодні особливо ревно виконував роль Підпанка — Посередника між Дуже Позитивним Головним Героєм і Десятиголовим Монстром, кілька разів згадуючи у своєму виступі прогресивну батьківську роль Доброго (тобто «Доброго») Пана.

— Даремно ти так стараєшся, — зіронізував Георгій. — Я бачився з Морозовим. За тобою нічого не числиться.

— Ти впевнений?

— На всі сто.

Денис змінився за одну мить. Це була миттєва метаморфоза: з хлопчика, що нашкодив і всіляко намагається слухняністю і догідливістю відмолити собі прощення у татка, він перетворився на самовпевненого відгодованого Гусака.

— Я — твій боржник, — проґелґотіла Домашня Птиця.

— Ніякий ти не боржник, — відрізав Сокіл-Сапсан.

— Я до тебе сьогодні зайду!

Георгій знизав плечима. Він не заперечував. Якраз зараз не заперечував.

Минула ніч переконала його в тому, що він почав боятися самотності.

Він вийшов на вулицю і пішов парком у напрямку до свого дому. Парк після дощу пахнув свіжістю і надією. Надією на те, що він ще деякий час протримається чистим. Біля калюжі сидів маленький білий котик. Випадково він зачепив лапкою брудну воду і негайно ж, з відразою, став гидливо її струшувати. Після того він побіг геть від калюжі, як від прокази. Георгій зупинився шокований. Навіть найменша, найдурніша істота прагне чистоти…

Георгій приїхав в офіс своєї адвокатської фірми під кінець робочого дня. Пройшовся кабінетами. Всі були на місці. На його столі лежала кореспонденція. Георгій не доторкнувся до неї. Він відчув, що там знову є лист з погрозою.

Натомість він повідомив Ірині Марківні, що хоче зібрати термінову нараду.

Його колеги дивилися на нього стурбованими очима. Вовка копирсався у своїй і без того розпатланій чуприні. Ганна Миколаївна інстинктивно стисла руки в кулаки. Таміла знову пішла червоними плямами. Льошка-маніяк нервово йорзав на стільці. Одна Ірина Марківна була професійно незворушна.

Ніхто не знав, що діється в його серці. Окрім, хіба що, Старого Ридикюля.

«Я хочу розрубати вузол. Я хочу звільнитися від тягаря. Хочу позбутися докорів сумління… Хочу почати все спочатку… Хочу, щоб усе було, як раніше: тихо, розважено, професійно, точно й обов'язково „в білих рукавичках“. Я хочу, щоб фірма знову була, як швейцарський годинничок».

Георгій повідомив людям, що все-таки доведеться відмовитися від двох уже розпочатих справ Антипова і Пупця. Наслідки можуть бути невтішними. Тож нехай усі працівники не соромляться і шукають про всяк випадок нове місце роботи, якщо раптом його найгірші підозри справдяться. Фірма, звичайно, виплатить усім компенсацію у разі втрати роботи. Ще Георгій попросив скопіювати всі файли на дискети мінімум у трьох примірниках і зберігати в трьох різних місцях, а в кого є сумнівні файли — знищити їх.

Під час наради панувала тиша. Однак ця мовчанка була інакшою, аніж тоді, коли він кілька днів тому езоповою мовою повідомив про те, що фірма не цуратиметься брудних грошей задля виживання. На цей раз він відчував мовчазну підтримку. Після його слова пролунали дружні аплодисменти. Георгій не хотів, щоб підлеглі почали бити себе в груди і доводити йому свою відданість, тож повідомив, що в нього термінові справи і він мусить попрощатися.

— А вас, Ганно Миколаївно, я попрошу залишитися, — тоном Мюллера із «Сімнадцяти миттєвостей весни» сказав Георгій. Це викликало у всіх усмішку на вустах.

Люди розійшлися по своїх кабінетах без тягаря на серці.

— Ганно Миколаївно! Ви, як завжди, виявилися праві. Беріться за захист скривдженої молодим Пупцем дівчинки. Я вам дозволяю. Хай навіть це буде остання справа моєї фірми…

Ганна Миколаївна пустила сльозу і витягла мережану хусточку, щоб витерти носа.

— Як Льотка? — спитав Георгій, щоб позбутися деякої незручності.

— Ви не повірите, Георгію Андрійовичу! Льошка-маніяк кардинально поміняв своє ставлення до справи Пупця! Він навіть був трохи розчарований, коли ви в наказовому порядку заборонили йому відмовлятися від неї.

— Що ж сталося?

Ганна Миколаївна лукаво усміхнулася:

— Я розкопала, що та зґвалтована дівчинка з сусіднього Льошчиного села!

— Це доля! — констатував Георгій.

— Я цих Пупців розчавлю! — в очах Ганни Миколаївни заблищав небезпечний вогник, який не на жарт налякав шефа.

— Тільки без фанатизму, Ганно Миколаївно, — попросив Георгій. — Ще пожити хочеться, — посміхнувся він.