Марина Гримич - Еґоїст

Після другої чарки Ромко і Денис розчервонілися і подобрішали.

— Чому ви не можете хоч щось змінити? Все ж у ваших руках! — «діставав» Ромко друзів-депутатів.

— Реалії сильніші від нас, — знизував плечима Денис. — Держава не може впоратися з цим. У нас на генетичному рівні закладений анархізм… — філософствував Денис.

— Анархізм? — перепитав Георгій.

— Так, анархізм! — звернув на нього червоні очі Денис. — Ти такий здивований, неначе сам, особисто, мене колись у цьому не переконував.

— Я? — кліпнув очима Георгій.

— А хто казав: вивчаючи українські історичні документи, складається враження, що українці в усі віки створювали державу лише з однією метою: щоб відразу ж її і знищити. Хіба ні?

— Це я таке казав? — щиро дивувався Георгій.

— Ну не я ж!

— Щось я такого не пригадую!

— Це було ще в студентські роки… Під час наших довгих нічних дискусій про можливість розвалу Радянського Союзу і створення незалежної української держави… Що, забув?

Георгій став щось пригадувати. Денис продовжував:

— Ти ще сказав сакраментальну фразу: Україна стане незалежною, однак дуже скоро українці її зруйнують, причому своїми ж руками. Як це завжди й було.

Георгій завмер. Денис потирав мокре чоло. Ромко перелякано оглядав своїх співрозмовників:

— Хлопці, здається, вам не можна працювати у Верховній Раді…

— Чому? — наморщив лоба Денис. — Верховна Рада — це дзеркало народу. Який народ — така й вона. Кожен з нас відображає настрої певної частини суспільства. Не більше, не менше.

Георгій перебив Дениса:

— То чому в нас немає партії анархістів?

— Як немає? — заперечив Денис. — Адже ми з тобою на власні очі бачили репортаж… Про акцію «голий король» і таке інше…

— Невже ти думаєш, що оті пацанські вибрики мають якесь серйозне підґрунтя?

— Щодо них конкретно я нічого не знаю. Але те, що у нас десь підпільно діє якась анархістська група, — я не виключаю. Причому, ці хлопці чи дівчата — це найпалкіші в країні патріоти, які просто фанатично люблять Україну і щиро вірять, що треба руйнувати цю порочну державу…

«Мої слова… — із здивуванням відзначив Георгій. — Невже і я — анархіст? От кумедія!»

— Не лякай мене, Денисе! — втрутився в розмову Ромко. — Ми так тяжко здобули свою незалежність!

— Ми? Тяжко? Не сміши курей! Та якби не Єльцин, то ми досі сиділи б у великій… Сам знаєш, в чому. Спробували б за царя-батюшки Путіна здобути свою незалежність! Дулю з маком! Оті молоді пацани… як їх там?… Націонал-боротьбісти… Ну й назву собі вигадали!… Вони таки мають клепку в голові. І справді, чому б не поставити Єльцину пам'ятник у центрі Києва?

— Ти що варнякаєш? — спалахнув Ромко. — Ти знаєш, скільки крові пролилося за всю історію у боротьбі за незалежність!

— Ромку, історію треба читати в першоджерелах, в документах, а не з праць істориків-міфотворців. Вони тобі ще й не таке розкажуть! А насправді, візьмеш документики і спостерігаєш, як ці українці воюють-воюють, кров проливають, добиваються свого, а потім сідають за чарку горілки і думають: а що, власне, з нею робити, з цією перемогою, га?

— Так, ти й справді цинік! — констатував Ромко.

— Я — не цинік. Я — реаліст.

Георгій спробував переспрямувати розмову на тему, яка його цікавила найбільше:

— Слухайте, а що може бути слушного в ідеї анархізму? Як сьогодні можна без держави?

— Ти мене питаєш? Я не знаю. Ти краще їх спитай! Своїх націонал-боротьбістів! — відрізав Денис.

«Своїх! Дуже влучно! — Георгій подумки подякував Денисові за підказку. — І справді: чому не піти до Євдокії і чесно її спитати: навіщо це їй? І в чому сенс їхньої затії? І головне — дізнатися: чи, бува, не хотіла вона використати мене для прикриття… Якщо так, то це дуже сумно…»

Тим часом Денис і Ромко вже помирилися. Вони сиділи, обнявшись, і вели чоловічі розмови про тенісний турнір, про машини, про футбол, про рибалку… Георгій, щоб не витрачати даремно часу на пусті балачки, періодично закидав у пральну машину брудні речі, витягав чисті і прасував свої сорочки.

Денис, спостерігаючи за доведеними до автоматизму рухами Георгія, врешті-решт прорік:

— Тепер я бачу бодай одну вигоду сімейного життя: цих бабських справ я вдома не роблю!

— Це аж ніяк не бабські справи, — заперечив Георгій. — Справжній джентльмен повинен уміти робити все. І робити це завжди. Не довіряти нікому… за винятком критичних моментів…

— А якщо ці критичні моменти навіть не припиняються? — поцікавився Денис.