— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!
Із дзеркала на нього недовірливо дивився молодий, привабливий, однак смертельно стомлений чоловік. Той чоловік йому не вірив.
Георгій повторив іще раз, більш різко:
— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!
Той чоловік, що дивився на нього із дзеркала, дуже йому не подобався. Георгій пожбурив у нього рушник і вийшов геть із ванни.
— Я починаю новий день, — переконував він себе, перебираючи у своїй гардеробній костюми. — Я починаю нове життя.
Який з цих трьох недавно придбаних костюмів вибрати? Лляний — мнеться, він більше пасує до елегантної прогулянки з дамою… Якої немає. Світлий картатий? Георгій обожнював клітинку. Однак для парламенту він не годився. Залишається тільки темно-синій кашемір у тонку смужку, придбаний у дуже дорогому київському магазині.
Нова сорочка, нова краватка, нові черевики…
Щоб досягти ефекту перетворення чи нового народження, треба поміняти абсолютно все, аж до шкарпеток. Він зазирнув у спеціальну шухлядку для шкарпеток: жодної нової пари. Це на нього несхоже. Жодної нової пари! Що з ним відбувається? Так можна на бомжа перетворитися!
Що це я? Шкарпетки — це образ. Зовсім не обов'язково вдягати абсолютно нові шкарпетки. Хай будуть не нові! Що з того?»
Але настрій був уже не той. Георгія муляли шкарпетки, неначе він їх не поправ і не попрасував.
Досить. Час виходити з дому. Георгій, так і не поснідавши, побіг на роботу до парламенту. Спізнюватися не можна. Сьогодні День уряду.
Забігши до Верховної Ради й окинувши професійним оком сноба сьогоднішній гардероб парламентаріїв, він із жахом помітив, що в темно-синьому кашеміровому костюмі у тоненьку елегантну смужку було принаймні з десятеро чоловіків. Не виключено, що всі вони придбані в одному і тому ж магазині. Ганьба! Георгій мало не провалився крізь землю.
«Ніколи більше не купуватиму костюмів в Україні!»
Настрій було зіпсовано. Йому здавалося, що всі навкруги обговорюють лише темно-синій кашеміровий костюм у білу смужку.
«Типова параноя! Take it easy!»
Розпочалося засідання.
День уряду був традиційним: це була одна й та сама п'єса, з одними й тими самими героями, щоправда, з іншими виконавцями. Дійові особи: Дуже Позитивний Герой — Парламентар, який бажає щастя своєму народові. А щастя Він виборює у Десятиголового Монстра, тобто уряду. Депутатка-голосильниця рве на собі волосся. «Червоний» парламентар посипає голову попелом. Добрий (краще сказати, «Добрий») Пан невидимо присутній у залі: його не завжди доречний дух завжди витає в залі. А Погані Підпанки метушаться, як пацюки, заважаючи Дуже Позитивному Герою здійснити свою високу місію дискредитації Десятиголового Монстра.
Георгія попросили виступити, однак на цей раз він відмовився: йому не хотілося брати участь у цій виставі у ролі Позитивного Сподвижника Головного Позитивного Героя. Набридло. Вже нецікаво. Усе ясно заздалегідь: Дуже Позитивний Герой буде до кінця боротися з Монстром. Однак, відрубавши йому всі голови, він заспокоїться, неначе не знаючи, що назавтра у цього Монстра знову виростуть голови на тому ж самому місці.
Сьогоднішній день вже вкотре продемонстрував головну особливість української політики: переслідування переслідуваного. Парламент переслідує уряд, уряд «наздоганяє» адміністрацію президента, а та, своєю чергою, переслідує парламент. І цей вічний рух по колу нагадує безкінечний біг білки в колесі.
Георгій сидів і думав: кому потрібна така держава, а точніше, аматорська гра в державу? Кому? Народові? Він давно сам упорується зі своїми проблемами. Європі? Та вона й сама не знає, що з нею робити: спершу привітали відкриту Пандорину скриньку, а тепер не знають, як запхати усе назад! Може, Росії? О, так! Росія ніколи не відмовиться від України! Вона буде завжди по-батьківськи лагідно і водночас суворо керувати дитячою грою своєї любої дитини за своїми ж національними методичними розробками «батога і пряника».
Може, і справді є щось раціональне в анархізмі? Теоретично, може, й так. Але практично? Нонсенс якийсь!
Наявність своєї держави, хай навіть недолугої та інфантильної, краща від її відсутності. Це факт. Однак як примусити народ любити її? І найстрашніше: як примусити себе любити її? Не свою землю, а свою державу?
Колись він бовкнув цю думку Денисові, а той його звинуватив у непатріотизмі. Може, справа не в поганій державі, а в ньому самому, Георгієві Липинському? Невже він такий зіпсутий?
Читать дальше