Марина Гримич - Еґоїст

— Оце так новина!

Морозов не зважав:

— Вони мене переконували: ніякої брудної роботи! Операція: „Україна — країна російського бізнесу“. Тут немає нічого аморального! Так роблять десятки твоїх земляків, до речі, з українськими прізвищами! І знаєш, що я їм сказав? Я їм сказав: „Я — український офіцер!“

Георгій подивився на Морозова з подивом.

— Віриш? — вже вкотре спитав Гена.

— Тепер — ні. — сказав Георгій. Він ніколи не вірив людям, які б'ють себе в груди…

Георгій подумки перебрав варіанти можливих причин зустрічі: Антипов, пан АП, Денис. Ні, Денис відпадає, то котрий із двох варіантів?

— А тепер про справу, — сказав Морозов.

Те, що почув Георгій, просто приголомшило його.

— Я хочу тебе попередити щодо твоєї нової знайомої.

— Якої?

— Євдокії Ханенкової.

— Господи! Вона що — зрадник українського народу?

— Ні. Вона — одна з керівників підпільної партії українських націонал-боротьбістів.

— Ти з глузду з'їхав!

Георгій згадав репортаж і молодих людей, які досить невинно носили якісь невинні слогани щодо голого короля.

— Мені нема коли з тобою сюсюкати, Георгію. Слухай мене уважно. Є інформація, що ця група готує терористичний акт у Маріїнському палаці…

— Боже, ви, напевно, в СБУ всі панікери і параноїки!

— Ти навіть не уявляєш, як це серйозно.

— Я бачив репортаж: це ж діти!

— Георгію, я знаю, що кажу: це дуже серйозна, досить розгалужена таємна організація. І вона користується далеко не просвітницькими ідеями.

Георгій схопився за голову. Він не знав що і думати. Єва — терористка? Щось не вкладається у голові.

— Можеш нічого не казати, — сказав Морозов. — Тепер ти мої погляди знаєш. І мою позицію теж. Ти колись мене врятував, тож я тебе попереджаю по-дружньому: для мене мир моєї держави — справа моєї офіцерської честі. Я не зможу витягти тебе з того лайна. Я сказав усе.

— Я нічого не розумію. Нічого.

— А ти подумай. Але май на увазі: акція готується через півроку. На Різдво.

— Що ви від мене хочете?

— Вирішуй сам, що робити… Я тебе просто попередив, щоб ти не втрапив у халепу, нічого не знаючи. Тепер можеш потрапляти в неї, уже свідомо. Все, бувай. Якщо захочеш переговорити, мої телефони у тебе є.

Морозов зник, як зникають розвідники. „Вишкіл!“ — подумав Георгій.

Його ошпарив страх. Він відчував себе самотнім і обдуреним.

Він — сам в усьому світі. Ще кілька годин тому він думав, що назавжди покінчено з його хворобливою самотністю. Аж ні! Він став ще більш самотнім, аніж будь-коли. Ось і наслідки його еґоїзму. Практично немає нікого, з ким би порадитися, нема до кого притулитися, знаючи, що тебе не зрадять, не продадуть.

„Ох, Єво, Єво! Що ти зі мною зробила!“

До столику підійшов Ромко.

— Усе добре, старий? — спитав він Георгія.

— А що?

— Ти вже півгодини дивишся поперед себе.

Георгій подивився на Ромка. „Ми — друзі з дитинства. Однак чи можу я розповісти йому все, від чого хотів би звільнитися? Ні, не можу!“

— Я втомився, старий. Я страшенно втомився, — сказав Георгій.

Ромко поплескав його по плечу:

— Хочеш, я до тебе зайду?

Георгій кивнув.

— Ну то домовилися. Зустрінемося на днях. Усе. Я побіг. Вибач, у мене замовлення.

Йому треба було побути на самоті, лишитися сам на сам зі своїми думками. Його мучив страх. Страх перед невідомим.

„Спокійно. Що сталося? Ще нічого не сталося. Невже я хочу стати таким самим параноїком, як Денис? Спокійно. Ще рано бити у дзвони. Навіщо бити на сполох? Треба просто жити. Пити, їсти, працювати… А любити? Цікаво, що робити з Євдокією? Покинути її? Просто так, як він робив багато разів — без особливих пояснень і сантиментів? По-англійськи. Ні. Тут так не вийде. Я фізично не зможу підняти трубку і вичавити з себе: „На жаль, ми не зможемо бути разом…“ Або: „Все було прекрасно, але…“ Що „але“? Боже, який я ідіот! Навіщо поспішив? Навіщо зблизився з нею? Поспішив? Та я усе віддав би за один її поцілунок! Усе віддав би? Ні, не все… Точніше, нічого. Я — триклятий еґоїст! Я — супереґоїст. Я — еґоїст у кубі! Що робити? Що? Треба розібратися з Євдокією. Що це за жінка? Є один вихід — Марина“.

Він набрав номер телефону Ільчишиних.

— Привіт, це Георгій.

— Привіт, тільки недовго, у мене — завал.

— У тебе завжди завал. Мені треба з тобою зустрітися. Зараз. Негайно.

— Ти що — здурів? Я ж — не ти! Це ж ти — еґоїст клятий — маєш купу вільного часу, а у мене — чоловік, діти, божевільні клієнтки…

— Вважай, що я роблю тобі екстрений виклик на психологічну підтримку.