Марина Гримич - Еґоїст

— Ні, ви, тобто вже ми… Ми не знаємо… Ми не вміємо цінувати військовий професіоналізм… Але я не про це…

Георгій подумав: як дивно, що вони з різних позицій приходять до одного і того ж висновку: в Україні професіоналізм не цінується.

— Словом, я їхав туди, як на свою історичну батьківщину і не для того, щоб повертатися. І ти знаєш, перший рік пройшов, як уві сні. Я був бездоганний і щасливий водночас. І справді, хіба порівняти нашу службу безпеки з їхньою! Ми ж аматори! В нас дитсадківські чи, краще сказати, дідівські методи роботи. А там — махина. Потужна махина з віковими традиціями царської охранки! Розумієш: служба безпеки — це тоді служба безпеки, коли є традиція. У них від Катерини Другої впроваджено німецький стиль роботи, замішаний на російському фанатизмі. Це вибухонебезпечна суміш! І там я став фанатом. Я став в академії одним із них… ні, я став кращим серед них. Віриш?

— Вірю! — упевнено сказав Георгій.

Цей хлопець завжди в усьому намагався бути першим.

— І що мене найбільше вражало — це те, що служба безпеки — то не лише тупа охорона вищих посадових осіб і примітивне збирання досьє на всіх і вся „про всяк випадок“: раптом провиниться, от і шантаж готовий. Ні. У них працює ціла фабрика хитромудрого витворення національних міфів і педантичного знищення всього того, що б їх дискредитувало. От, наприклад, поставлена мета: довести всьому світові, що грузини — брудні поплічники терористів — і для цього фабрикуються різні дуже правдоподібні докази і поширюються на весь світ. Дарма, що це неправда. Дарма, що це несе за собою людські жертви!.. Ти мені не віриш?

— Чому не вірю? Ти трохи перебільшуєш, але… Я прекрасно знаю з історії, як Катерина Друга знищила всі документи своїх попередників, зібрала науковців, і вони написали нову історію Росії, історію великої Росії, фальсифікуючи літописи, житія, „писчие книги“…

— Ось і я про це ж саме. Тільки це відбувається в наш час! І ти собі не уявляєш, яка це насолода бути учасником творення цих міфів і їх втілення в життя! Це просто наркотик! Ти стаєш творцем історії, ти повертаєш історію так, як тобі хочеться!…

— Це ти про себе?

— Та ні… Я — пішак… Я — гарматне м'ясо. Однак я пішак з головою. Часом буває таке… Така помилка природи… Я ж усе-таки кадебешник у третьому поколінні… Мій дід ще твого діда розстрілював… Хай як це сумно звучить… Я на цьому розуміюся…

„Дуже дотепний жарт! Що він від мене хоче? Щось останнім часом забагато людей чогось від мене хочуть!“

— І я був закоханий в цю махину, в цю фабрику!… Тільки, будь ласка, не засуджуй мене! Це був чисто професійний інтерес!

„Нічого собі! Невинна дитяча забава!“

— Скажи, навіщо ти мені все це говориш? Я не хочу цього чути, — сказав Георгій.

— Ти хочеш це почути! Хочеш! І ніхто цього не знає краще від мене! А чому я тобі все це кажу, ти потім зрозумієш, коли я закінчу. Нам треба вчитися в Росії й Америки конструювати національні міфи і втілювати їх за допомогою служби безпеки. Учитися!

— Здається, ми потихеньку освоюємо це ремесло: таку лапшу на вуха людям вішаємо…

— Отож-то і воно! Ви лапшу вішаєте, а вони працюють!…

Георгія розмова вже почала дратувати. Він вирішив прискорити розв'язку:

— Скажи відверто: ти через Дениса затіяв цю сльозливу прелюдію?

— Якого? Бородача? Ти що? За кого ти мене маєш? Невже ти думаєш, що я до тебе через того козла? Він нікому не потрібний! Він — параноїк! І для нас небезпеки не становить.

— То в чому ж річ?

— Дай я закінчу свою історію. Я хочу, щоб ти мені повірив.

Георгій змирився: Морозов від нього не відстане, поки не доб'ється свого. Тож він вирішив не опиратися і слухати:

— Давай повернемося до мого навчання у Москві. Отже, я був найкращий студент, взірцевий офіцер! І мене цінували! Мене ніхто ніколи так не цінував, як там! Оце вони уміють! Оцього в них не відбереш! І я був гордий з того. Аж до того моменту, поки мені не запропонували працювати на них, тільки не так, як я мріяв. Вони запропонували мені працювати на них, проте в Україні! Ти зрозумів, до чого я веду?

— Звичайно. А що тут незрозумілого?

— Я був шокований. Мені в принципі не звикати до сексотської служби. Я зі студентських років працював інформатором — ти знаєш це. Однак, щоб я — блискучий офіцер, вихований на офіцерській честі, — продав свою батьківщину?

— Батьківщину? — перепитав Георгій з іронією.

— Ти віриш, я тоді вперше в житті ототожнив себе з Україною! Я тут, на цій землі, виріс, і я такий, як ви, а не такий, як вони! Я це зрозумів! Я зрозумів, що я — не росіянин. Я — хохол. Я — впертий, самозакоханий хохол, який ненавидить москалів!