Марина Гримич - Еґоїст

— Ти — психологічну підтримку? Не сміши людей! Слухай, я зараз подивлюся в календар і скажу тобі, коли зможу з тобою зустрітися.

— Я зараз приїду до тебе!

— Ні! Тільки не це! У мене вдома безлад! Ігор їде у відрядження — сам знаєш — всесвітній потоп.

У її голосі почулося вагання. Здається, вона відчула своїм горбатим носом, що з ним діється щось не те.

— Тобі що, справді, погано? — після паузи спитала вона.

— Так. Мені треба з тобою переговорити.

— Ну гаразд. Кажи, куди їхати. Тільки май на увазі: я буду з малим.

Георгій зрадів:

— Я у „Вавилонській вежі“.

Георгію стало легше. Марина — непоганий психоаналітик. Щоправда, її клієнтками були переважно замучені побутом жінки, або замучені своїм багатством примадонни, або замучені своєю самотністю люди… „Тепер до цієї веселої компанії запишеться і він…“ — з посмішкою подумав Георгій. Він покликав Ромка і попросив приготувати щось смачненьке: Марина любила попоїсти. Мала такий гріх. Щоправда, лише один.

Марина їла з задоволенням. Георгій завжди любив спостерігати, як вона їсть. Його мама дуже цінувала Марину. Однак між ним і нею від початку склалися відверті дружні стосунки, які зрідка бувають між чоловіком і жінкою, коли любовна пригода може тільки зіпсувати кайф від спілкування. Вони це відчували інтуїтивно і ніколи не робили спроб до зближення.

— І який тобі вибрик викинула Євдокія? — спитала в лоб Марина, успішно впоравшись із салатом зі справжніх крабів.

Георгій здивовано наморщив чоло. Хоча нічого було дивуватися. Вона завжди відзначалася спостережливістю й аналітичним розумом.

— Розкажи мені про неї… — попросив Георгій.

— Георгію, вона — моя подруга. Навряд чи ти можеш вимагати від мене відвертості. Мене тому і цінують, що я, як риба…

Марина з апетитом поїдала жульєн.

Зненацька вона перевела тему на зовсім інше.

— Ти знаєш, все-таки у маленьких галицьких ресторанах готують найкраще. Там такий жульєн роблять зі свіжих білих грибочків!.. Тільки не кажи Ромкові, бо образиться…

— Марино, я тебе не для цього запросив сюди. Вважай мене своїм клієнтом…

Марина розсміялася.

— Ти — і мій клієнт! Це щось новеньке!

Георгій не міг з нею впоратися. Він не зміг її переламати на серйозну розмову. Він зрозумів: треба дати їй наїстися. Тоді вона сидітиме нерухомо і слухатиме. Щоправда, від цього може погіршитися її аналітичне мислення.

А тут іще вступив у розмову Данило, її син:

— Ма, я не хочу їсти!

— Їж, я тобі сказала!

Треба було якось привернути її увагу. Цікаво, що саме знає Марина про Євдокію? Чи підозрює вона, хто та насправді?

Георгій подивився на Марину. Вона зловила його погляд, і він зрозумів: вона все знає або принаймні майже все, а зараз просто грає з ним у якусь гру: Марина зовсім не хоче їсти, і лише прикидається, що їсть із апетитом, а насправді все обдумує. І схоже на те, що не знає, що йому сказати. Вони говорили про якісь дурниці, проте Георгій бачив: вона подумки щось аналізує.

Нарешті Марина подивилася на нього серйозно:

— Георгію, я не готова сьогодні тобі щось сказати. Я повинна подумати.

Георгій, не відриваючись, утупився їй в очі. Він чекав іще чогось. І він це отримав:

— Але менше з тим, ти не переживай. Усе буде добре. Я тобі обіцяю.

Ось це йому було і треба. Цього він і чекав. Він зітхнув з полегкістю, неначе перевалив свою проблему на чиїсь плечі. А ці плечі були пухкенькі і дуже надійні.

До їхнього столика підвалив Ромко. Він поцілував Марину у щічку і спитав:

— Ну як?

— Ти перевершив самого себе! — похвалила його Марина. — Дякую тобі, особливо за баранинку!

— Поправляйся, поправляйся, моя мурмулеточко! — пожартував Ромко.

Марина реагувала на натяк на свій єдиний гріх по-різному, залежно від настрою: вона могла образитися, а могла звести все на жарт.

Георгій і Ромко завмерли, очікуючи, що зараз буде: гнів чи милість.

Марина подивилася на нього з посмішкою, проте не дуже привітною:

— Іще раз таке бовкнеш — вилетиш з числа моїх клієнтів!

Ромко виструнчився.

Коли він пішов, Георгій вирішив уточнити:

— Він що, і справді твій клієнт?

— Ага. Його ідеальна сім'я — результат моєї копіткої роботи.

Вона розсміялася.

— Щоправда, це не тільки моя заслуга. Його теж.

Марина встала з-за столу, витерла серветкою малому рот і зібралася йти.

— Я тебе підвезу, — запропонував він. Вона не відмовилася.

У машині Марина спитала Георгія:

— У тебе проблеми на фірмі?