Марина Гримич - Еґоїст

Від цієї Марини нічого не приховаєш.

— Звідки ти це взяла?

— Ігор каже, що ти рідко з'являєшся у парламенті. Це на тебе несхоже. У тебе точно якесь ЧП.

— Так. Але зараз я не готовий про це говорити.

— А я й не набиваюсь.

Георгій піймав себе на думці, що хоче поплакатися їй у камізельку.

— Ти права: я загруз. Здається, на цей раз капітально.

— Виплутаєшся! — заспокоювала його Марина. — Ти ж на це мастак.

— На цей раз, схоже, що ні. Знаєш, хто мої клієнти?

— Хто?

— Перший — Антипов.

— Котрий? Король бензоколонок? Його хочуть посадити? Нарешті! Давно пора! Яка в нього стаття?

— Цілий букет: відмивання грошей, рекет, ухилення від сплати податків…

— Хто його адвокат?

— Таміла.

— Таміла витягне його…

— Річ у тім, що вона не хоче.

— Не хоче? Молодчина! Нехай тоне! Не подавай йому руки порятунку!

— Легко тобі сказати! На мене вже почали тиснути…

— Ти ж справжній мужик!

— Ні, я не справжній мужик. Я — еґоїст. Я хочу спокійно жити.

— А хто другий?

— Пупець.

— Гнида.

— Я знаю. Точніше, не він, а його син — за зґвалтування неповнолітньої.

— Фе, яка бридота. Слухай, куди ти вклепався? Ти що, не маєш служби інформації? Куди ти дивився, коли брався за ці справи?

— Слухай, чого ти до мене причепилася?

— Це я причепилася? Сам мене витяг з дому, а тепер я ще й винна!

Вона ображено замовкла. Йому теж не хотілося говорити.

Виходячи з машини, Марина замість прощання поставила йому ультиматум:

— Якщо ти не відмовишся від цих двох справ, я тебе поважати не буду.

Вона хряснула дверцятами і пішла геть.

„Гупай дверцятами своєї машини!“ — розсердився Георгій і поїхав геть.

Липинський зрозумів: треба повністю ламати життя і повертати його в інше річище. Ось тільки маленьке запитаннячко: у яке саме?

Він ще не знав, як йому реагувати на те, що почув від Морозова: чи вірити кожному його слову чи послати його подалі… Гена у своїй розмові не був логічним. Його промова була штучною, побудованою за принципом: Гена Морозов — український патріот і тому хоче захистити свою батьківщину від терористів. Так? А оскільки Георгій знав його з іншого, далеко не патріотичного боку, то він сконструював міф про своє „нове народження“. Навіщо йому це? Відповідь може бути тільки однією, хоча й виглядає цілком абсурдною: Морозов намагався переконати Георгія в тому, що він не є агентом сусідньої держави, хоч насправді це не так… Дурниці… Цього не може бути… Що ж тоді?

Одне Георгій знав напевне: навколо нього утворився туман. Густий, непроникний туман тиснув на нього зусібіч… Липинський хотів прозорості, а її не було. Він, як досвідчений водій, знав, що в густому тумані краще зупинитися і перечекати, а не гнати у невідомість. Так він і зробить: з'їде на узбіччя, зупиниться, увімкне „аварійку“ і заглушить двигун. Він перечекає туман, не ризикуватиме.

„Не ризикувати? Що значить — не ризикувати? І далі бовтатися у бруді, захищаючи бандитів? Ні. Не цього я хочу. Моє „еґо“, „еґо“ адвоката у білих рукавичках не піде на це. Воно сильніше за будь-які погрози і загрози. Спрацьовує генетика. Я — спадковий аристократ. Я еґоїст!

Я давно вже відчуваю потребу зупинитися. Але не перечекати негоду, а послабити… ні, розчепити… ні, обрубати ремені, які стримують мою свободу. І помчати вперед, у невідомість. Спалити всі мости, не шкодуючи за втраченим, і почати все спочатку“.

Сокіл-сапсан не дивився йому в очі. Георгій стояв навпроти і чекав знаку. Безрезультатно. Його тотем не хотів зорового контакту.

Георгій не міг заснути: був надто збуджений.

Він став на тренажер, щоб капітально втомитися. У грудях стискало, однак він усе біг, біг, біг… Сьогодні Георгія ця фізична вправа дратувала: стільки зусиль, а в результаті — не зрушив із місця. Він на тому ж самому місці. Рух є, а результату немає. Начебто щось і діється, а насправді нічого з цього не виходить. Як в Україні. В цій державі постійно відбувається якась мишача метушня. І не видно ніякого просвітку. Метушня заради метушні. Країна не біжить уперед, а витрачає свою енергію на тренажер. Як оце він тепер.

Піт котився градом, а він усе стояв на місці. Сон не приходив.

Георгій прийняв душ. Сон не приходив. Георгій зробив те, чого ніколи не робив. Він налив собі великий фужер горілки і залпом випив. Його розморило, і він нарешті заснув.

Уранці було гірко у роті, хоча голова й не боліла. Георгій подивився на себе в дзеркало і менторським тоном сказав своєму відображенню: