Марина Гримич - Еґоїст

Ганна Миколаївна піднялася зі стільця і, випнувши груди, неначе готуючись до промови, прорекла із захватом:

— Георгію Андрійовичу! Ви — справжній…. Справжній…

Вона затнулася, підбираючи слово. «Цікаво, я справжній хто?» — подумав Георгій.

— … Ви — просто справжній! — нарешті знайшлася вона. — У всьому…

За останні місяці це були найприємніші слова. Що не кажи, Ганна Миколаївна — майстер слова.

Сокіл-сапсан настовбурчив пір'я. Неначе до чогось приготувався… Або…

…До Георгієвої кухні знову прибилися Ромко з Денисом.

Ромко почав свою безкінечну розмову про безкінечні «наїзди» на його ресторан: скількох людей він годує і поїть безкоштовно: податкову, міліцію, районну адміністрацію, санстанцію, інших чиновників…

— Скільки це триватиме? Я питаю у вас — законодавців!

— Завжди, Ромчику, завжди, — цинічно посміхався Денис. — І ти не тріпочися. Змирися. Просто заклади у свій бюджет, у витратну частину, ці кошти, і все. Знищити корупцію неможливо, тож не варто з нею взагалі боротися. Треба сприйняти це як факт і пристосуватися до нього.

Ромко обурився:

— Як ти про це так спокійно говориш? Ти ж законодавець!

— Я тому так спокійно про це кажу, бо добре це знаю.

Ромко вирячився на Дениса, а потім повернувся з питанням в очах до Георгія.

— Що ти на мене дивишся? Ти ж сам бачиш, я сам годую податкову в ресторані, до речі, в твоєму… Узагалі, повинен тобі сказати як юрист-практик, звичай сильніший від закону. Хоч як це прикро визнавати. Хабар і могорич існуватимуть в Україні вічно. Хоча, найцікавіше, що ці дві речі ми запозичили у наших друзів по історії — турків і татар. Моя мама — а ви ж знаєте, що вона читала в університеті історичну граматику української мови — розповідала мені колись, що слово «хабар» прийшло на Україну через турків від арабів. І означало воно «звістку», «військову звістку», за яку гінцям платили, і плата ця називалася «хабар». Тобто насправді це була плата за стратегічну інформацію і за стратегічну послугу. Тим самим воно лишається і тепер.

— Овва! А могорич? — навіть Денис зацікавився тим, що сказав Георгій.

— «Могорич» — теж тюркське запозичення, і теж арабське першоджерело. Означало «витрати» або «компенсація втрат»…

— За що я люблю право, це за те, що воно вміє існувати поза волею юристів і навіть усупереч їй…

Ромко дивився на друзів-юристів, наморщивши чоло, неначе не розуміючи, про що йдеться.

— Я бачу, що ви не врубилися, — пробував достукатися до їхньої свідомості він. — Мене не цікавить, що було колись. Мене цікавить, що є зараз. Я питаю: чому ви не можете навести порядок у державі?

— Наскільки я пам'ятаю, ти сам мені доводив, що суспільство сильніше за владу, — засміявся у відповідь Денис. — Суспільство саме витворює собі закони і живе за ними.

— Я ж про людей говорив, а не про владу, яка першою порушує закони! Нехай такі темні, як я, порушують закон… А влада не повинна цього робити!

— Що за слово абстрактне — «влада». Влада — це ті самі люди, такі самі члени нашого суспільства, з такими самими вадами і слабинками, як і решта людей. Ми такі самі люди, як і ви. Ми також хочемо їсти і пити. І ми живемо з вами за тими ж самими законами, що виробило суспільство, тобто ви, — сміявся Денис. Йому ця словесна гра дуже імпонувала.

— Так можна докотитися до бозна-чого! Навіть до виправдання убивства журналістів… — Ромко, на відміну від Дениса, сприймав словесний бій аж надто серйозно.

— А чому ж ні? У суспільстві й досі існує старозавітний закон, тобто звичай: «око за око, зуб за зуб!» Журналіст морально вбиває владу, а та його — фізично.

Ромко не витримав. Він підскочив до Дениса і вчепився йому в горло своїми волохатими руками. Здається, його товсті пальці таки по-справжньому притисли сонну артерію Дениса, бо той аж посинів. Георгій кинувся розчіпляти їх.

— Ідіот! — прохрипів Денис. — Ти що, не розумієш? Я — цинік. Я люблю чорний гумор!

— Пішов ти! — вилаявся Ромко.

Ромко нервував. А нервуючи, він завжди відкривав холодильник і невидющим оком розглядав його вміст. Ось і зараз він вдивлявся в заморожені мішечки морозильника, намагаючись вирахувати, що там є.

— Це риба? — спитав він у Георгія.

— Напевно… Так, це судак.

Ромко, не питаючи дозволу (це також була його манера поведінки у Георгія вдома), витягнув рибу і кинув розморожуватися в холодну воду. Тим часом Георгій, щоб розрядити атмосферу, наливав кожному аперитив.