«Щось має відбутися — невідворотнє і сильніше від мене. Усе-таки треба заскочити на роботу і перевірити, як проходить „чистка“. Георгія з дитинства періодично мучив сон: до його помешкання вриваються люди „з органів“ і починають обшук. І знаходять щось. Що саме, Георгій ніколи не міг зрозуміти. Сон не давав однозначної відповіді. Це „щось“ було жахливим компроматом, брудною білизною та інтимною таємницею водночас. Останнім часом сон снився частіше…
Треба знищити все. Все. Окрім, звичайно, того, що цікавить податкову… Останнім часом перевірки на фірмі стали хронічними: намагаються докопатися до одного: чи не платять клієнти адвокатам і фірмі більше, аніж вказано в угодах? Питання слушне.
Звичайно, щоб вижити, доводиться крутитися; звичайно, фактичні гонорари Георгієвих адвокатів перевищують формальні; звичайно, фактичні прибутки фірми більші, аніж засвідчені в документах. Звичайно! Звичайно! Звичайно, їхня фірма нічим не відрізняється від усіх приватних підприємств України! Закон у країні не діє. Діє звичай. Звичай сильніший від права. І Георгій як юрист мусить визнати цей сумний факт.
Податкова „витягла“ з нього всі можливі фінансові ресурси. Що вдієш. Вона сама діє не за законом, а за звичаєм, за старовинним українським звичаєм тюрксько-арабського походження, що має назву „хабар“. Податкова, яка має контролювати бандитів, є найбільшим бандитом у країні. Георгій, дивлячись у вікно свого офісу, дійшов висновку, що цілковито збанкрутував. І це його, хоч як дивно, зовсім не зачіпало.
„Що зі мною діється? Друже, повернися до реальності! Прийми холодний душ! Твоє життя розвалюється! Ти гинеш! Що з тобою? Схаменися! Візьми себе в руки! Візьми справи у свої руки! Шукай клієнтів! Запусти рекламу! Ти зможеш! Ти це вмієш! Тобі не вперше! Тільки почни!… — Не хочу я нічого… Не хочу…“
Поки завантажувався комп'ютер, Георгій увімкнув автовідповідач. Вислухав кілька повідомлень, серед них і погроза. „А все-таки цікаво: від кого? Від Пупця чи Антипова?“ Погроза була не дуже агресивною, і навіть не зачепила його „еґо“: „Гей ти, піжоне! Не мути воду! Пожалієш!“
— Кишка тонка! — вголос сказав Георгій.
Він зазирнув у свій комп'ютер: той мав вигляд незайманої дівчинки. Ірина Марківна стерла з його пам'яті все. Хоча, звичайно, гарний хакер за добрячі гроші зможе його зґвалтувати і отримати секрети справ його клієнтів, фінансові розрахунки, листування — офіційне і таємне. Цікаво, чи дійде справа до гарного хакера?
До кабінету зайшла Ірина Марківна.
— Згортаєтеся? — майже байдужим тоном спитав Георгій.
— Ви впевнені, що чините правильно? — замість відповіді запитала вона шефа після деякої паузи.
— Ні. А ви?
— Я маю погане передчуття.
— Що ж мені робити?
— Затаїтися.
Вона нечутно вийшла з кабінету.
Георгій подивився у вікно. Над Києвом збирався дощ. У нього в душі також.
Він набрав телефон Віри Павлівни, бо прийняв рішення: їде у парламентський піонертабір. Він смертельно втомився.
Після обіду Георгій заїхав на засідання комітету. Він досі не міг пробачити Пащенку, що той відібрав у нього комітет.
Його, Георгія, комітет. Тепер настав час розплати. Час зловтіхи. Пащенко почувався не в своїй тарілці. Він не був професіоналом. Він сподівався, що старий зубр Георгій „витягуватиме“ роботу комітету, до складу якого входили переважно їхні політичні противники. Однак Георгій не хотів цього робити, він просто фізично не міг працювати на людину, нижчу від нього за професійними та інтелектуальними показниками, не бажав прикривати його юридичну нікчемність в ім'я корпоративної моралі. Георгій, влаштувавши мовчазний бойкот однопартійцю, відчував задоволення. Законопроект виглядав жалюгідним. Пащенко це інтуїтивно відчував. Він не зміг відстояти партійну позицію у боротьбі з потужнітттими пропрезидентськими силами. А ситуацію змінити можна було б. „Стоп! Стоп! Стоп! Щось не так! Щось не так… Еґоїст я триклятий! Тому нічого не виходить у нас, в Україні, що в кожній команді знаходиться бодай один такий ображений на весь світ українець і з садистською зловтіхою спостерігає, як у іншого нічого не виходить! Може, не такий я вже й оригінальний у своєму еґоїзмі? Може, це національне?…“
— Взагалі, посада голови комітету, — заспокоював себе Георгій, — не така вже й вирішальна. Нічого голова комітету не вирішує. Він лише речник. Його справа — вийти на трибуну, похизуватися і проголосити: „Комітет просить підтримати…“ А „привілеї“ — персональна машина, кабінет… — Георгій і так це має. Тож не варто страждати.
Читать дальше