Марина Гримич - Еґоїст

Незважаючи на сумніви, Липинський так і не зміг заспокоїти своє „еґо“, так і не взявши участі в обговоренні пащенкового законопроекту. Логіка не спрацювала. Ображене „еґо“ виявилося сильнішим. Воно його душило. Він розстібнув комірця на сорочці й послабив краватку…

…Липинський вийшов із парламенту. Біля його машини стояла Єва. Він відчув себе останнім ідіотом. Георгій підійшов до неї і нахилився, щоб поцілувати їй руку. Вона її відсмикнула:

— Я прийшла, щоб сказати, що я вас зневажаю.

Вона сказала це крижаним тоном… Тоном Снігової Королеви.

Георгій у дитинстві найдужче боявся Снігової Королеви. Саме її. Він боявся, що вона влетить у відчинене вікно і забере його з собою до крижаного замку.

Єва розвернулася і пішла геть.

Його обпекло почуття сорому. Йому ще ніколи не було так соромно. Георгій подивився на себе: він стояв голий серед вулиці, на нього зиркали перехожі, сміялися в кулак, клацали фотоапарати журналістів, знімали телекамери, освітлювали прожектори…

Георгій прокинувся з пекучим болем у грудях. Він лежав перед увімкненим телевізором на своїй шкіряній кремовій канапі. На нього очікувально дивився сокіл-сапсан.

„Так можна і Богу душу віддати, — подумав він, витираючи холодний піт з чола. — І знайдуть мене, мертвого, на власному дивані через тиждень… Добре, як через тиждень. А як через місяць? І нікому не спаде на думку шукати мене раніше. Хіба що Ірині Марківні…“

Біль стих. Він подивився на годинник. Одинадцята вечора.

„А сон… Сон… А сон в руку! Треба щось міняти у своєму житті…“

Він одягся і вийшов з дому. За десять хвилин він уже під'їжджав своєю машиною на Тарасівську. Нагорі світилося.

Єва його не чекала. Він зрозумів це з її погляду, щойно вона відчинила двері. Трохи повагавшись, вона все-таки дозволила йому увійти в дім. Він відчув щось не те. У вітальні сиділо з десятеро чоловіків. Георгій стояв серед кімнати, як у тому сні, немов голий, а вони оцінювали його похмурими і чужими очима. Липинський зрозумів, що опинився на їхніх зборах. Його охопило хвилювання. Влип! З одного боку, він підсвідомо давно вже хотів розібратися з цими аматорами-революціонерами, а з іншого, — боявся забруднитися. А чому, власне, боятися? Кого? Він же вільна людина! Він має право мати власну думку!

Георгій розглядав присутніх. Це товариство не було подібне до безтурботних махновців з Гуляй поля. Він підійшов до найближчого і простягнув руку. „Георгій!“ — представився він. Перед ним стояв бородань (може, священик?) з теплою і сухою рукою. Потиск його руки був покірним і ніжним, немов дотик метелика. „Розстригай“ — назвався він. Псевдонім чи що? А може, підпільне прізвисько?

Далі стояв молодий красень з виглядом фанатика-царевбивці. Юнак стояв, розправивши плечі, гордо піднявши голову, розставивши ноги і тримаючи руки на широкому шкіряному ремені, який обхопив його тонку талію. Він ледь торкнувся Георгієвої руки, немов уникаючи потиску. Рука його була тонка і легка. „Студент!“ — представився він. Так, тут усі з псевдонімами.

Далі припіднявся зі стільця худорлявий чоловік з виглядом хворого на виразку шлунку або туберкульоз. Потиснувши Георгієву руку, він закашлявся. „Професор“, — видушив він із себе крізь кашель. Професор мав зовнішність старого мудрого вчителя.

Потім черга підійшла до невисокого чоловіка із загостреними рисами обличчя. „Аміко!“ — виклично сказав він, а Георгій здригнувся. Аміко до кісток пронизав Липинського гострим поглядом, аж у того пробігли мурашки поза шкірою. „Їхній вожак чи що?“ Його потиск руки жорстким і таїв у собі якусь погрозу.

За ним устав старий чоловік зі світлими, майже Ісусівськими очима. „Іван Самійлович або просто Дід“. Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.

Останнім стояв здоровань, що представився „Сидором“. Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.

Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.

— І з чим ти до нас прийшов? — нарешті спитала вона Георгія.

— З благою вістю… — пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він ще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:

— У вас на хвості сидить служба безпеки.

Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:

— Невже це новина? — зневажливо заявила вона.

Георгій кахикнув.

Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.