Марина Гримич - Еґоїст

Георгій, не попрощавшись, рушив до дверей. Це було схоже на втечу. Однак гіпнотичний голос Професора примусив його зупинитися.

— Ось, візьміть, Георгію… — простягнув він купку паперів, не встаючи з стільця.

„Я що, повинен підійти до нього? Чи по-рабськи приповзти?“ — Липинський стояв на місці. Професор з простягненою рукою сидів на стільці.

Пауза затяглася. Її порушила Євдокія. Вона підійшла до Професора, взяла від нього пачку паперів і віддала їх Георгієві.

Липинський глипнув на першу сторінку. „Історичний шлях України“. Він ледь утримався, щоб приховати відразу на обличчі. Він терпіти не міг доморощених істориків-фантазерів. Однак присутність Євдокії дещо стримало його.

Вона провела його вниз, до машини.

— Єво… — промовив Георгій і осікся: він не знав, що казати.

— Знаю, — відмовила йому жінка. — Так уже сталося. Так уже нам судилося: мене спокусив Змій під назвою анархізм, а я спокусила тебе. І ми обоє постраждаємо за це і впадемо з високої гори донизу…

— Я не хочу падати. Я ще вас переконаю.

Євдокія потисла йому руку.

— Ти не переживай: те, що було між нами, тебе ні до чого не зобов'язує. Ти — вільний. Я відпускаю тебе!

„Я — вільний? Від кого? Від неї?“

Це вже занадто. Треба тікати з Києва подалі, бо добром це все не скінчиться. Їх треба зупинити… Донести на них я не можу. Духу не вистачить. Але треба якось перепинити їх. Як? Здається хлопці серйозно вірять в свою ахінею… А поводяться як діти. Їх же не сьогодні-завтра заметуть. А Євдокія? Уявімо, що в цій божевільній компанії не було б Євдокії: як би він вчинив? Усе-таки доніс би? Поки що немає підстав. Одні словеса та й годі. Може, це просто фантазери? Теоретики? Чого ж тоді мене попереджав Морозов? Може, і справді є підстави до хвилювання? Безперечно, служба безпеки про їхні ідеї вже давно знає. Тепер там уже відомо про те, що я побував на їхніх зборах. І, напевно, від мене чекають якихось конкретних дій: наприклад, що він стане інформатором. Ще одним, бо хтось на цих напівбожевільних патріотів уже „стукає“.

Ні, це добром не кінчиться! І як це я вклепався в цю історію?»

Він прийшов додому і почав складати речі до валізи. «Поїду геть. Начхаю на все: нехай горить синім полум'ям. Я втомився. Я хочу відпочити. Я не хочу нічого знати».

Георгій нервувався. Він бродив по квартирі, не в змозі зосередитися на думках, на власних діях. Випадково його погляд упав на сокола-сапсана. Той дивився на купку прим'ятих паперів, що лежали на скляному столику у вітальні.

«Історичний шлях України. Діаруш Величка». Георгій навмання відкрив сторінку.

«Кожен народ має свій шлях. Який він — український шлях? Український шлях — широкий і битий. Широкий битий шлях. І в цих словах немає нічого песимістичного. Битий шлях — це найнадійніший шлях, який може бути. „Тихіше їдеш — далі будеш“. Так, битий шлях — це не магістраль, не шосе, не асфальтована дорога. Вони не можуть з ним порівнятися. Бо вони штучні і приречені на смерть. Український битий шлях природний і вічний. Так, він дещо застарілий і нединамічний. Однак минуть роки і настане той час, коли будуть зруйновані магістралі й асфальтовані дороги, а битий шлях так і залишиться. Настане той час, коли колишні користувачі магістралей будуть, немов малі діти, вчитися ходити босі тим широким битим шляхом. Український широкий битий шлях урятує людство.

А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ми, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається попелище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, що живуть на їхній території, не можуть дати собі раду. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху — коли босоніж, а коли на волах…»

Наступного дня Георгія віднайшов в його офісі здоровань Сидір і приніс документи по затриманому хлопчиську в акції «Голий король». Георгій, сидячи у своєму шкіряному кріслі на високій ніжці, окинув поглядом революціонера. Чорний шкіряний піджак.