Марина Гримич - Еґоїст

Недешевий. Навіщо йому в таку спеку чорний шкіряний піджак? Хіба що для зброї. «Чи я помиляюся? Дай Бог».

Коли Сидір пішов, Георгій проглянув папери і зрозумів, що справу виграти нескладно. Тільки навіщо йому це? Навіщо?

До кабінету хтось постукав. Це була Таміла. Вона шалено схудла. Дієта така? Здається, ні. Її також доймають нерви.

— Георгію, мені вже тиждень хтось дзвонить по телефону і дихає у трубку. Я боюся.

— Ти вже повідомила Антипову про відмову вести його справу?

— Так.

— Що він сказав?

— Він — нічого. Зате його охоронець… Попередив, що я пошкодую.

— То й що?

— Сказав, що подасть на нас у суд за здирництво.

— Що-що? — іронічно скривився Георгій. — Ти мала з ним якусь розмову про гроші?

— Ти що, Георгію, ти ж мене знаєш! У мене завжди рот на замочку.

Георгій згадав розмову, в якій Антипов натякав, що поза контрактом заплатить шалену суму. Та-ак. Однак Георгій точно пам'ятав, що теми не підтримав. А якщо вони зроблять монтаж? Сучасні технічні засоби дають можливість змонтувати на аудіоплівку все що завгодно. Навряд чи аудіоплівка може стати доказом. Ясно, що вони не мають ніяких доказів. Це чистої води шантаж.

— Ти мала при собі диктофон? — спитав Георгій Тамілу.

— Так. Але він погрожував дуже тихо, на вухо… Свідків було багато, тож він зробив вигляд, неначе нашіптує мені якогось масного компліменту… Звичайно, на плівці нічого не чути.

— Цього й треба було чекати. Антипов — дуже обережний хлопець… І ти будь обережною. А я звернуся в міліцію, вони вирахують телефонного хулігана…

— Це не ті люди, яких легко вирахувати…

— Що ти хочеш від мене?

— Я вже не сплю тиждень.

— Я, до речі, також.

— Не треба було братися за цю справу, — дорікнула Георгію Таміла. — Ти мусив би прорахувати все наперед. Ти мене підставив! Навіщо ти так зі мною повівся?

Вона розплакалася.

— Я ж тебе не силував!

— Ти — бездушний робот! Я прийшла до тебе, щоб почути хоч крихту співчуття! Ти ж знаєш, що я сама… Що мене нема кому захистити!

— Вибач! — Георгій підхопився зі стільця. — Вибач! Я справді… Я справді еґоїст… Якщо чесно, мене також вибило все це з колії… Все це так невчасно… Як сніг на голову… Але ти не бійся, я тебе не дам образити, Мілко. Я ціную все, що ти для мене зробила!

Таміла схлипувала на кріслі. Зайшла Ірина Марківна.

— Георгію Андрійовичу, що робити з дискетами?

— Не знаю. Хай поки що будуть у вас, — відмахнувся Георгій. Він і далі заспокоював колегу:

— Таміло, я куплю тобі путівку в Єгипет. Завтра ж. Ти давно хотіла туди. З тобою поїде охоронець. Надійний хлопець і добрий. Вітя Дяченко.

Таміла кивала головою.

— Ірино Марківно, видзвоніть щось пристойне у турагенствах.

— Добре, Георгію Андрійовичу.

— Після Таміли поїдете ви, — посміхнувся Георгій, тільки посмішка в нього вийшла невеселою. — А після вас — Ганна Миколаївна. Зроблю подарунок своїм дорогим жінкам на прощання…

— Не треба так говорити… Все ще налагодиться…

— І ви вірите?

Ірина Марківна промовчала.

«Не вірить…» — подумав Георгій, з подивом відзначивши, що йому стало абсолютно байдуже. Неначе всередині щось перегоріло. Байдуже і водночас легко.

Ірина Марківна зупинилася на порозі його кабінету, не повертаючись, немов вагаючись сказати щось важливе.

— Що іще? — спитав Георгій.

— Льошка-маніяк віддав матеріали своєї справи Ганні Миколаївні…

Георгій підхопився зі стільця:

— Вони що — показилися? Це ж порушення закону!

— Ганна Миколаївна каже, що зло має бути покаране… І тут усі методи годяться… навіть протизаконні… — так само не обертаючись сказала Ірина Марківна.

— Мені вже її мораль в печінках сидить… Мені — капець…

І замість того, щоб побігти в кабінет Феміди в Шиньйоні і Льошки-маніяка, він розреготався:

— Мені — капець!..

Можна їхати. Закриваючи валізу, Георгій, дещо повагавшись, поклав до неї «Діаруш Величка».

«Історія мудріша за будь-яку державу. Вона все робить по-своєму. Як їй заманеться. Історія — істота одухотворена. Вона безумна. Безумно красива і безумно підступна. Вона безумно мстива. Вона безумно марнославна. Вона безумно розумна. Безумно розумна? Так, саме безумно розумна. Вона така розумна, що іноді здається, що вона божевільна. Однак з нею не можна боротися. Її не можна переламати. Вона сильніша за будь-якого можновладця, за всі армії світу, разом узяті. Вона підносить один народ до верхівки могутності, а потім сама ж скидає його з тієї верхівки. І поки він падає в прірву, в болото, в гній, вона регоче. І її сміх божевільний. Він лунає крізь століття.