Марина Гримич - Еґоїст

Як Історія ставиться до України? О, це надзвичайно цікава історія…»

Парламентський санаторій представляв дуже цікавий і досить вдалий синкретизм кращих традицій радянської культури відпочинку керівників партії і новітніх ринкових умов. Унаслідок цього поряд з депутатами відпочивали «нові українці», які тішилися, немов малі діти, що можуть лежати на одному і тому самому лежаку, що й представники політичного бомонду.

Георгій спостерігав за своїми колегами по парламенту і не впізнавав їх у пляжному вигляді. Складалося враження, що ті костюми, сорочки, краватки, черевики, які вони носили на роботі, були по суті камуфляжною формою, яка маскувала їхню справжню суть. А тепер вони стояли на пляжних камінчиках — такі беззахисні, як щойно вилуплені з яєць пташенята. Георгій знав по собі: коли він уранці дивився на себе в дзеркало в піжамі або без неї, — він видавався таким нікчемним… Але потім він розпочинав свою магію вдягання: з кожною накинутою на себе одежиною він перетворювався, або краще сказати, маскувався під стильного, мужнього, справедливого і дуже мудрого державного мужа.

Саме тому він не любив поставати перед жінками в оголеному вигляді, незважаючи на те, що мав гарну спортивну поставу. Він, до речі, з прикрістю зауважував подібні метаморфози, що відбуваються з його жінками. Георгій завжди шукав собі жінок стильних і розумних водночас. Щойно він починав симпатизувати сучасній привабливій і розумній жінці, все складалося добре до першого поцілунку. Варто було якійсь жінці опинитися в роздягненому вигляді в його ліжку та ще й без макіяжу, як вона перетворювалася з привабливої партнерки на звичайну бабу, тупу бабу, яку нічого не цікавить, окрім намагання вгодити звіриним інстинктам чоловіка.

От і зараз Георгію зовсім не хотілося роздягатися перед своїми колегами, які виглядали біля моря такими, які вони є насправді, у своєму первинному вигляді, у своїй суті. Георгій дійшов висновку, що цивілізація недаремно пройшла свій шлях від культу оголеного тіла до накладання найстрогіших табу на інтимні і не дуже інтимні місця. Культура одягу — це велика і мудра культура.

Георгій усе ще дивився на депутатів, на їхні круглі черевця, рожеві пальчики на ногах, волохаті спини, численні родимки, бородавки, обвислості, прищі, целюліти… і вагався: роздягатися йому чи ні. Здається колективний відпочинок депутатів має свої недоліки. Напевне, лежачи під парасолькою десь на Середземноморському пляжі серед чужої чужини, він і гадки не мав би розмірковувати про історію людської цивілізації як процес накопичення і урізноманітнення елементів одягу.

Зненацька він спостеріг на лежаках Марину зі своїм верескливим виводком. Без «цивілізаційного одягового камуфляжу» вона нічим не відрізнялася від затурканої дітьми аборигенки — матері сімейства. Саме так поводилися жінки ще мільйон років тому, бавлячи своїх дітей біля своїх печер.

Георгій посміхнувся. Вона подивилася на нього скляним поглядом.

— Ти мене не впізнаєш? — спитав він її.

Марина не повірила своїм очам:

— Джордже! Ти — і тут? У цьому кодлі? У цьому серпентарії? Я думала, що ти відпочиваєш лише на півдні Франції, на Кіпрі, врешті-решт у Туреччині… А ти тут? Щось у лісі здохло!

— Ну досить, досить…

Однак вона не зупинялася:

— Яка честь для совкового санаторію!.. Сам Пан Рафінований Джентльмен! Сам Супереґоїст!

— І як тебе Ільчишин витримує? — тільки й спитав Георгій і звернувся до Ігоря. — Тобі треба орден дати за співжиття з нею!

Той скрушно кивнув головою:

— Це точно! Вона — язвочка рідкісна! Ти єдиний, хто співчуває мені. Решта вважають, що вона мене ощасливила!

Поки Марина корчила гримаси, намагаючись висловити свою начебто ображеність, Георгій потис Ігореві руку і обмінявся найостаннішими новинами: збирається команда для висловлення громадської непокори владі у вересні. Поки що все було неясно і розмито.

Георгій озирнувся по пляжу і зустрівся поглядом з Ольгою Бородач. Вона радісно заверещала:

— Денисе, дивись: Липинський тут!

Денис повільно повернувся на лежакові, неначе неповороткий морський морж, і радісно помахав йому рукою, неначе ластом.

Липинський був приємно здивований. У його душі щось поворухнулося і забриніло, немов гітарна струна, нагадавши ностальгійні студентські часи.

— Так… — неначе читаючи його думки, сказала Марина. — Саме в цьому і полягають «прелєсті» парламентського санаторію!