Марина Гримич - Еґоїст

— Слухай, що в світі робиться! — вирячив очі Денис. — Ми з тобою сидимо в парламенті «під куполом», як ті пеньки, а десь — просто на вулиці — з'явилася молодь, яка не дає нам дрімати.

«За хуліганські дії відкрито кримінальну справу.»

— Що ж вони такого зробили? — замислився вголос Георгій. Однак повідомлення закінчилося.

— Швидше перемикай! — скомандував Денис. — Зараз будуть новини на інших каналах. Дізнаємося, що ж сталося!

Денис пожвавішав. Однак клацання не допомогло. Жоден канал сюжету про молодих націонал-боротьбістів не показав.

— Свобода слова! — презирливо процідив крізь зуби Георгій.

— Цензура! — зауважив Денис. — У нас це добре виходить! Тільки один канал розбазікався. «Голий король! Голий король!» Що за натяки? Думаю, недовго лишилося жити ліцензії цього каналу.

— Ти хоч приховай у своєму тоні нотки гордощів! — з огидою сказав Георгій.

— А навіщо? Ми вже раз обпеклися під час «касетного скандалу»: самі ж з обуренням розтрубили на всю Україну компромат на себе, а потім втиралися! А тепер ми розумні! Просто нічого не показуємо на телебаченні. Наче нічого й не було!

Георгій знавіснів.

— Слухай, Пупсе, — зненацька згадав він презирливе прізвисько Дениса в університеті. — Щоб більше не смів мені плакатися в жилетку!

Денис посерйознішав:

— Це — система. Це машина. Я сам один із творців цієї машини. Один з її ідеологів і правників. І вона ж, ця машина, мене і роздушить... перемеле своїми жорнами...

І він демонстративно спробував це зобразити своїми товстими пальцями.

— А щодо Пупса... — хрипло прошипів він. — Я на тебе не ображаюсь. Так, я Пупс! Пупс я!!! — закричав він. — Смішний, жалюгідний Пупс! А ти — сноб! Білоручка! Ти своїми аристократичними ручками у білих рукавичках не хочеш робити брудної роботи! Не хочеш мазатися! А політиці так не буває! В політиці треба залізти по лікоть в лайно і побовтатися там! Тоді щось і вийде! Ось я борюкаюся — уяви собі — борюкаюся! Політика — це великий ярмарок. Тут треба продавати і купувати, інакше — немає сенсу брати в цьому участь. А ти лише ходиш поміж рядами, сховавши руки в кишені і з презирством споглядаєш покупців і продавців! А це не за правилами ярмаркування! Так не можна! Ти — не політик. Ти лише фантом політика. Ти — лише декорація!

Денис кричав, а Георгій його не перебивав. Він хотів це чути. Хотів. Нарешті розпачливе «Хто ви?», від якого він прокидався мало не щоночі, отримало свою відповідь.

Георгій вже кілька днів приїжджав до офісу о сьомій ранку і працював дотемна. Атмосфера в офісі суттєво погіршилася. Тільки Вовка не втрачав оптимізму. Його справа про спадок доньки академіка Трохимовського наближалася до щасливого кінця. Вовці вдалося довести фальсифікацію останнього заповіту померлої, внаслідок чого родина «божих кульбабок» отримала законну частку майна. Грошей вони не мали, однак, за угодою, гонорар складало кілька рідкісних видань з бібліотеки академіка і кілька антикварних штучок. Це дуже вигідна угода. Окрім того, створена Вовкою за кілька років роботи у Георгієвій фірмі мережа клієнтури, а з нею і його власне благополуччя, розросталися, мов на дріжджах. Тож Вовка ходив по офісу, насвистуючи своїми пухкенькими губками якісь опереткові мелодії, решта ж співробітників дивилися на нього спідлоба.

Олексій Олексійович, тобто Льошка-маніяк, остаточно розсварився з правозахисницею Ганною Миколаївною. Він з нею не вітався, не спілкувався і взагалі вдавав ніби її не бачить. Натомість Феміда в Шиньйоні не здавалася. Вона бомбардувала його факсами, записами на автовідповідачі, читала йому лекції з професійної етики під зачиненими дверима його кабінету. Більше, ніж на Льошу-маніяка, така поведінка психологічно діяла на Георгія. Він уже змирився зі втратою шаленого гонорару, що його обіцяв пан АП за порятунок панича-паскудника. Змирився з тим, що буде шалений скандал. Пан АП завідував саме тим відділом, який мав безпосереднє відношення до юридичної діяльності Георгієвої фірми, тож клопотів вистачить.

Настрій був гнітючим. А подивившись на посіріле обличчя Таміли, хотілося просто лізти у зашморг. Вона, як ніхто інший, добре знала, що значить для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут зразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати — честь фірми «Липинський і К?» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її: