Марина Гримич - Еґоїст

«Тільки „Ландон-клаб“», — подумав він і різко розвернувся майже на місці на крутій Тарасівській. Його спортивна машина уміла робити цей трюк.

— Як вам, подобається тут? — спитав Георгій, коли вони вмостилися у зручні фотелі серед строгого британського антуражу.

Здається, він почувався, як хлопчик, який уперше прийшов з дамою в ресторан, хлопчик, який не знає, як поводитися і боїться бовкнути щось зайве.

— Дуже мило, — посміхнулася вона. — Правда.

Вона засміялася.

— Та ні, нічого, — передумала вона.

— Що? — напружився він.

— Дуже стильний заклад. Справді, майже автентичний, щоправда.

Вона знову зам'ялася.

— Що «щоправда»?

— Щоправда, з нальотом українського козацького бароко, — закінчила вона свою думку і засміялася. — В нас, українцях, здається, цього не можна викорінити. Козацьке бароко у нас у генах.

Георгій новим поглядом подивився на інтер'єр ресторану. Справді, як на британський чоловічий клуб, забагато золотих завитків. Дивно, він на це ніколи не звертав увагу.

— Що будемо їсти? — спитав Георгій, намагаючись відповідати образу англійського джентльмена.

— Оскільки ми тут, то, напевно, стейк з кров'ю, — сказала вона. — А ви?

— Так само! — поспішив запевнити Георгій і мало не вмер з сорому: як легко він відмовився від свого кількарічного вегетаріанства. — А що питимемо?

— Люблю міцні напої. Батько привчив, — знову ж таки розсміялася вона.

Євдокія мала дуже гарний природний сміх. Георгій зажди заздрив людям, які милозвучно сміялися. У нього самого посмішка була не дуже привабливою: губи десь зникали, тож виходило, що він не посміхається, а шкіриться. А сміявся Георгій просто жахливо: він сміявся беззвучно. Він ненавидів свій сміх. Навіть тривалі тренування не наблизили його до успіху. А посмішка — це велика справа під час ділових і напівприватних зустрічей. Доводилося компенсувати її брак своїм інтелектом. Георгій був змушений демонструвати чудеса віртуозності у веденні розмови і поступовому схиленні співрозмовника до того рішення, яке було йому потрібно. А була б у нього чарівна посмішка, як у Ільчишина або Терьохіна, усе б розв'язувалося б утричі легше. Узагалі, спостерігаючи за сучасними політиками, Георгій переконався, що вони не вміють посміхатися, як цього вимагає європейський етикет. Може, тому і Європа їм не посміхається у відповідь. Іміджеві фотографії політичних лідерів під час виборчих кампаній демонструють силувані, кривуваті, нещирі, зубоскальські міни. Це був недолік і Георгієвого іміджу. «Не переймайся з цього приводу, синку, — заспокоювала його колись мама. — Шукай собі партнерку з чарівною посмішкою».

Тепер вона сиділа навпроти. Жінка з чарівною посмішкою.

Георгій усе ще почував себе невпевнено. Вони надто погано знали один одного.

Ініціативу розмови узяла на себе Євдокія. Вона розповідала Георгієві про знаменитий «Діаруш» її далеко предка, генерального хорунжого Миколи Ханенка, того самого, якому довелося скуштувати гірку долю усієї генеральної старшини, причетної до справи Полуботка. Свій «Діаруш» він написав до заслання, у 1722 році. Там педантично розповідається про усі деталі перебування гетьмана Скоропадського у Москві, коли Петро Перший прийняв рішення знищити гетьманство на Україні після Ніштадського миру. Євдокія говорила без пафосу й ультрапатріотизму. Вона просто розповідала про свого далекого предка.

За логікою світської розмови, зараз мав би взяти слово Георгій, проте, на свій сором, він не тільки не міг підтримати оповідь про «Діаруш» Ханенка, про який уперше чув, а й навіть не знав нічого конкретного про свій рід.

У розмові затяглася пауза. Було досить незручно.

На щастя, Георгія виручив випадок. Він побачив, що з дальнього кутка ресторану йому махають Вільсони — британський посол з дружиною. На мигах дві пари порозумілися, що не проти об'єднатися за одним столиком. Георгій це сприйняв як великий комплімент. Вільсони ніколи не зробили б цього, якби не мали глибокої симпатії до нього.

Почалася процедура знайомства, яка передбачає вибір мови.

Георгій перелякався, що зараз Євдокія потрапить у дуже незручну ситуацію: вчителька математики навряд чи володіє іноземною мовою. Він вирішив попередити незручність, тому, представляючи пана посла, він поспішив запевнити Євдокію, що той блискуче володіє українською мовою, чого не можна сказати про більшість дипломатичного корпусу в Україні.

Яким було його здивування, коли Євдокія дуже спокійно і невимушено вступила в розмову англійською: