Марина Гримич - Еґоїст

— Друже! Бачиш тут баришню? Зроби їй дев'яностопроцентну знижку! За мій рахунок. Наплети їй що хочеш! І запропонуй безплатно ще одну пару. — Георгій озирнувся по кабінету. — Оцю, — сказав він, вказавши на червоні красунчики. Я все сплачу.

Чим був цінний Леман, що йому не треба було повторювати двічі.

Він вийшов у салон і зі спритністю факіра підніс їй під носа червоні босоніжки, професійно навіюючи їй, що вона мріяла про них усе своє життя. Євдокія і справді зацікавилася парою. Тим часом Леман почав дуже правдоподібно брехати про те, що в босоніжках є непомітний, однак суттєвий дефект, зате він як власник магазину робить потужну знижку і на додачу віддає безкоштовно будь-яку пару, яку вона обере собі в салоні. Він брехав як справжній професіонал, який чудово знається на психології покупця. Георгій і сам майже повірив у його казку.

Євдокія взяла в руки червоні босоніжки й почала прискіпливо оглядати їх.

— Тут немає ніякого ґанджу, — сказала вона, віддала пару Леманові і рушила до виходу, очевидно, відчуваючи якусь аферу. Проте директор магазину спритно загородив їй дорогу.

— Нема ґанджу? — перепитав він. — Без проблем! Зараз зробимо! — і він професійним рухом майстра по ремонту взуття відірвав набойку від каблука і віддав босоніжок Євдокії.

Вона оцінила Леманове почуття гумору і розсміялася:

— Ну гаразд, я згодна!

Євдокія підійшла до полиці, де набачила черевички з божевільною квіткою і шаленою ціною, узяла їх і підійшла до каси.

Леман виштовхав свою касиршу геть із касової кабінки, сам власноруч вибив чек і манірно, неначе фокусник, підніс його Євдокії разом з дисконтною карткою:

— Ласкаво просимо до нашого магазину ще раз! Повинен вам сказати, що ви вибрали достойне взуття.

— Достойне кого? — перепитала вона жартома.

— Достойне справжньої леді.

Євдокія з підозрою подивилася на Лемана.

— Не знаю, з якою метою ви це робите, — сказала вона. — Проте дуже вам дякую.

Вона виголосила останню фразу таким тоном, як говорить принцеса зі своїм кутюр'є, який щойно подарував їй кількамільйонне плаття лише за те, що вона його вдягне.

Липинський чекав Лемана у кабінеті. До нього нарешті дійшло, чому Євдокія так довго не дзвонила йому. Їй не було у що вбратися. Десь позичила гроші і пішла купувати собі взуття. І не просто взуття, а дуже вишукане взуття.

Георгій напружив свою пам'ять, щоб уявити, які черевики з його гардеробу пасуватимуть до щойно купленого жіночого взуття. І дійшов до висновку, що доведеться і йому купити щось «достойне» до «достойних» черевичків з божевільною квіткою, які обрала собі Євдокія.

— Знайди і мені, Лемане, щось божевільне.

— Єсть, пане джентльмене! — відчеканив той з задоволеною міною.

Очікування дзвінка від Євдокії було просто мукою. Йому ввесь час увижалося, що деренчить його мобільник, і він гарячково хапався за нього. Однак насправді телефон мовчав. «Може, у неї немає достойної сукні?» — подумав він і занервував.

Узагалі він страшенно дратувався, коли його дама вдягалася «не в тему». Коли Аліса прийшла до оперового театру в обтислих джинсах до колін і в топіку, Георгій просто розвернувся і пішов геть. А коли Богдана зі Львова, та, що навчила його робити казкові деруни, вдяглася в офіційний костюм на веселу новорічну забаву, йому довелося також відмовитися від святкування нового року в приємній компанії.

Цього разу Георгій несподівано збагнув, що йому однаковісінько, в чому прийде Євдокія на вечерю. Він тільки хотів, аби вона прийшла. Однак, здається, їй самій було не однаково.

Вона таки подзвонила. Після милої світської розмови «ні про що», жінка сказала: «Якщо Ваше запрошення лишається в силі, я готова!» Вона сказала цю фразу таким тоном, неначе все життя те й робила, що ходила у ресторани з майже незнайомими чоловіками. При цьому її інтонація не була штучною. Ось що значить — порода. Їй не треба прикидатися: саме таким тоном приймали запрошення до ресторану жінки її роду. Це було в крові.

Георгій чекав її в машині під будинком. Коли вона вийшла з під'їзду, він почервонів: «Я — придурок!». Георгій планував повести її у «Вавилонську вежу». А вдягнена вона була не для цього середньостатистичного ресторану.

Липинський елегантно відкрив їй дверцята, і вона легко сіла. Георгій завів машину і став гарячково думати, куди б податися. Євдокія була у тих самих дорогих черевичках з божевільною квіткою, у «маленькій чорній сукенці», яку колись вигадала Коко Шанель, а на сукенці чіпко сиділа шаленої краси старовинна застібка. Чорний камінь з голубою ледь помітною смужкою в ажурній золотій оправі. На її руці, на білій, абсолютно білій руці красувався аналогічний перстень.