Марина Гримич - Магдалинки

Ксеня метеликом билася навколо неї, не знаючи, чим їй зарадити.

Славка ось уже п’ять хвилин натискала на ґудзик дзвоника до квартири Віки. Нарешті та відчинила — сонна, у рожевому пеньюарі. Славка, мов фурія, увірвалася до квартири, а сонна Віка пішла до ванни готувати собі джакузі. Поки вона сиділа в ванні з бульбашками, Славка описувала все, що відбулося у службовому кабінеті Драгомарецького з деталями, особливо мальовниче, можна сказати, аж надто мальовниче, дофантазовуючи різні пікантні деталі.

— І ось Сашка, наша Сашка, каже йому: «Я твоя — бери мене!» І роздягається догола. Він розгублено на неї дивиться… Тоді вона починає поволі розв’язувати йому краватку, розстібати ґудзики на сорочці… Потім блискавично розстібає блискавку на ширіньці… і…

Славка замислилася. Віка лежала у ванні із заплющеними очима, байдуже слухаючи Славчину розповідь. Ще з дитинства майбутня поетеса всіх допікала своїми фантазіями, і її розповідям уже ніхто не вірив.

Оповідачка ще раз наголосила, щоб привернути увагу подруги:

— Ти чуєш: блискавично розстібає блискавку на ширіньці… — Славка знову багатозначно замовкла.

Віка розплющила очі. В них не було цікавости, тільки роздратування:

— Ну? — перепитала вона.

— І тут Сашка виймає із своєї торбинки нагайку і починає нею шмагати Драгомарецького… А він не опирається, а лише стогне: «Ще, ще, ще!» Вона сідає на нього, немов вершниця, і починає шмагати його, наче свого коня.

Віка з недовірою подивилася на Славку. Та, задоволена ефектом, який справила на Віку, продовжила:

— Він почав збуджуватися… Однак тут у коридорі почулися кроки… До кабінету хтось постукав. «Я зайнятий!» — здавленим голосом сказав Драгомарецький. За дверима почувся голос його охоронця: «Сергію Олексійовичу, у вас усе гаразд?» — «Так, так! Можете йти! Ви вільні!» — наказав він.

Віка вийшла з ванни, накинула на себе рожевий махровий халат і пішла на кухню снідати. Вона відкрила холодильник, дістала йогурт, вилила його в тарілку, насипала туди якихось пластівців і почала це їсти. Славка зробила собі те ж саме.

— …І ось, коли кроки охоронця за дверима стихли, вони почали кохатися… Тьху, як ти їси цю гидоту?! — Славка виплюнула суміш пластівців з йогуртом. — Про що це я? Ага, згадала. Вони кохалися нестямно. На підлозі, на столі, — усюди. Папери, документи розліталися по кабінету, а вони не могли насититися коханням….

Славка замовкла. Вона зосереджено розглядала вміст холодильника.

— Слухай, а в тебе людська їжа є? — голодними очима подивилася на подругу вона.

— Хочеш, відкрий собі ікру, — флегматично промовила Віка.

Славку не треба було довго вмовляти. Вона активно орудувала консервним ножем і провадила далі.

— …У розпалі їхнього шаленого кохання він попросив її: «а тепер зв’яжи мене!» Вона виконала його збоченську примху. «Кохай мене!» — простогнав він. А вона, наша Сашка, сказала: «Ось і прийшов твій останній час, Драгомарецький!»

Віка спокійно спостерігала, як подруга поїдає ложкою просто з банки чорну ікру. Славка не могла зупинитися.

— …А він застогнав: «Убий мене, убий мене, негідника, звабника, нечестивця… Убий мене!»

Славка замовкла. Її красномовство вичерпалося.

— Це все? — флегматично спитала Віка.

— Майже. Поїхали до Сашки. Їй зараз потрібна наша підтримка.

— Нікуди я не піду, — спокійно сказала Віка.

Однак, здається, Славку це вже не цікавило. Вона вже розглядала подарунки, які привіз Віці батько з Парижа.

— Дай поносити! — почала випрохувати Славка, показуючи на біжутерію.

— Забирай! Тільки відчепися від моєї душі!

Задоволена Славка почала чіпляти на себе різні цяцьки.

— Уі (тобто «так»), Париж є Париж. Жа-дор Парі (обожнюю Париж). От наче нічого особливого, а так вишукано! Я знову хочу до Парижа… Знову хочу… І як би туди дістатися до своєї двоюрідної бабці? Може, вона б мені частку свого шато (палацу) відписала?… Я думаю, я б їй сподобалася. Тільки б знайти гроші на квиток. Слухай, позич, га?

— Відчепися! — стомлено застогнала Віка.

Славка сіла в крісло і почала роздивлятися журнали паризької моди.

У двері хтось задзвонив. Славка пішла відчиняти. На порозі стояли перелякані Сашка і Ксеня.

— А ось і винуватиця свята! — на весь під’їзд радісно заверещала Славка.

— Тихо! — замахали на неї руками Сашка із Ксенею і швидко вскочили до квартири.

Нарада була довгою і серйозною.

— Ну, признайся, ти точно до цього не маєш ніякого стосунку? — вже вкотре питала Славка Сашку.