Марина Гримич: Магдалинки

Подруги округлили очі. Вони навіть не здобулися відразу, що сказати.

Сашка, задоволена з того, що справила на дівчат враження, розсміялася і самокритично заявила:

— Еге ж, дівчата! Я вже зовсім «поїхала»: на молодняк потягло!

— Ти — звєрь, Сашко, — сказала Слава.

— Якби мені колись хтось сказав, що я закручу роман з юнаком, я б плюнула йому межи очі! — весело провадила Сашка.

— Дурна ти! — із знанням справи сказала довгонога красуня Віка.

— Знаю! Це я так, бавлюся… Я сама собі не дозволю… Краще вдавлюся…

— Проти природи не попреш, — зауважила Слава. — По собі знаю. Пам’ятаєте мого Пупсіка?

Усі дівчата пам’ятали і геть не хотіли вже вкотре слухати історію зваблення Славкою одного цнотливого юнака.

— Ну, не треба, Славко! — в один голос запротестували магдалинки.

Зате усім було безмежно цікаво побільше дізнатися про молодого Сашчиного лейтенантика.

— А який він? — загорілися очі у маленької Ксені. — Красивий?

Саша із задоволенням почала розповідати:

— Такий собі мамин синок. Як пролісок. Закоханий в мене по вуха! Так цікаво за ним спостерігати! Я кажу: скальпель, а він, даючи інструмент, як випадково до мене торкнеться, так і побуряковіє! А мені — весело!

— Ти точно — звєрь, Сашко! Над розпанаханим животом про любов думаєш. Навіть не про любов, а про грубий секс!

— Нічого я такого не думаю! — почала боронитися та.

— Думаєш, думаєш, я тебе як облуплену знаю! На морді — маска інквізитора, а під нею — збоченка!

— Ой! Ну, не треба! Ти краще вірші свої пиши, а не влаштовуй психоаналітичний сеанс! — запротестувала Сашка.

— При чому тут це? Ти ж така є: нема, щоб знайти собі нормального мужика і нормально переспати з ним! Так тобі ж треба з інтригою, з таємницею. А потім плетеш-плетеш павутину навколо чоловіка, а врешті-решт з ним і не переспиш!

Слава розпалилася не на жарт:

— Чи ти все-таки спиш із ними, зі своїми таємничими особами? Га? Ти ж ніколи нам нічого не розповідаєш! Зникнеш на місяць з орбіти — а потім, як нічого не бувало, повертаєшся.

— Заспокойся, Славо! Ти що, заздриш? — ліниво промовила Віка.

— Я заздрю?! Іще чого! Я хоч раз переспала з Драгомарецьким, а вона — жодного! Від того у неї всі проблеми!

Сашка підхопилася зі своєї мармурової лавки:

— Ну ти й стерва!

Вона хотіла була ще щось додати, однак її взяла за руку Віка:

— Не треба! Сідай!

Саша слухняно сіла.

Віка знову вляглася на спину, закинула ногу за ногу і по-філософськи прорекла:

— А по суті Славка права! Якби не Драгомарецький…

Вона не закінчила фразу. Та, власне, її й не треба було закінчувати. Адже й так ясно: усі їхні біди — від Драгомарецького.

Саші не було чого сказати. Вона ображено замовкла.

Бесіда урвалася. Вірніше, вона знову тривала подумки.

Ксеня засумувала: вона вже так більше не може. Цей Драгомарецький неначе зурочив її. Вона ніяк не може влаштувати своє особисте життя. У неї багато друзів-чоловіків — і одружених, і парубків. Однак усі вони сприймають її як священика: приходять, щоб поплакати в жилетку, отримати відпущення гріхів і піти собі задоволено геть, так і не виконавши священний чоловічий обов’язок. Найцікавіше те, що серед цих сповідальників був і Драгомарецький. Варто було йому розсваритися з черговою дружиною, як він приходив до Ксені, напивався і намагався прив’язати краватку до батареї, що мало означати спробу самогубства. А пояснював це він так: «А все через ту сучку!..» Останнім словом він традиційно називав Сашку.

— Знаєш, Сашко, позавчора він знову приходив до мене… І знову тебе згадував незлим, тихим… — промовила Ксеня.

— Він заспокоїться, лише коли мене «взує»! Останню жертву із блискучої четвірки. Але не на ту напав! Зась! — прохрипіла та.

— Ти знаєш, — продовжила Ксеня. — Останнім часом мені видається, що він щирий у почуттях до тебе!

— Господи, і ти повірила! — несподівано голосно сказала Сашка і навіть трохи підвелася й почала активно жестикулювати, що для неї геть не було притаманним. — Ти, як оце на світ народилася!

— Ну, не знаю… — розгубилася Дюймовочка.

Запала пауза.

— Ти знаєш, Сашко, якщо чесно, мене теж ця думка переслідує! — втрутилася Слава. — Коли він прийшов до мене п’яний вішатися минулого року, а потім заснув у туалеті, я, роздягаючи його, полізла у портмоне…

— Тільки не кажи, що там була моя фотографія! — напружилася, як струна, Сашка.

— Була!

— Брехло!

— Була, кажу тобі!

— Ну, і яка ж там була фотографія? — аж почервоніла від хвилювання Сашка.