Марина Гримич - Магдалинки

— Дурепа ти наша безпробудна! — скрушно зітхнула Саша.

Віка не образилася. Напевне, не раз чула цю фразу. І цілком була з нею згодна. Зазвичай, після неї Саша завжди читала мораль про те, що Вці треба опанувати нову професію. Бо що з нею буде, коли її батько-маґнат (дай йому, Боже, здоров’я, щоб ми могли й далі відвідувати «Орієнтал-клаб!») подасться на той світ. На це Віка вдвохсоте пояснювала, що тоді вона подасться до свого чоловіка в Париж і заявить йому свої права. На що Саша казала, що це не вихід.

Однак того зимового суботнього дня не було ні найменшого бажання обсмоктувати цю давно обридлу тему. Тож магдалинки, прокрутивши в пам’яті «стару платівку» щодо призначення Віки у цьому житті бути вічною утриманкою, вирішили не ворушити старе знову.

Інформація для роздумів

Філіп Дюбуа, в народі, тобто серед членкинь товариства Магдалини, Дубуа, законний чоловік Віки. Французький маґнат. Живе в Парижі. Більш конкретних даних щодо його зовнішности та уподобань поки що немає.

Шлюб Віки, а точніше, спосіб його укладення, може стати темою для окремого авантюрного роману. Якось Віка прийшла до батька в офіс просити грошей на життя, а точніше, на прожиття. Батько вперше в житті дорікнув їй: мовляв, скільки можна сидіти на шиї в батька! Віка здивовано на нього подивилася, неначе бачила вперше, і зрозуміла, що він від неї чогось хоче. І справді. Він хотів, щоб вона вийшла заміж за французького маґната Філіпа Дюбуа. Коли Віка уявила, що їй доведеться з ним спати в одному ліжку, її знудило. На що батько сказав, що зробить так, що вона ніколи в житті його не побачить. Хай дасть лише свій паспорт, і це ґарантуватиме їй довічний прибуток у вигляді досить пристойної суми щомісячно.

Тим часом мовчанка у мармуровому залі ставала дедалі загрозливішою. Чужому, якби йому пофортунило дістатися туди, здалося б, що магдалинкам нема про що говорити. Проте насправді вони настільки добре знали одна одну, що могли вести бесіду подумки, лише час від часу вставляючи слівце вголос.

Слава, як завжди, була «на мілині». Настали часи, коли поезія вийшла з моди, її ніхто не друкує, і вона сяк-так перебивається рецензійками в газеті. Цього їй вистачає, щоб нагодувати своїх котів. Аліменти Драгомарецького йшли на утримання собаки, себе і доньки, а їй доводилося обмежувати себе буквально у необхідному. Причому, до списку необхідного входили: «педігрі», щоденна кава з тістечками, пачкою «мальборо» і чаркою коньяку в літературному кафе і щотижневий традиційний «Макдональдс» для Сашки-меншої. Практично, якщо чесно, Славі був би капець у прямому і переносному значенні, якби не її мама — пані Адріяна, польської крови, з бездоганним смаком і вишуканою кухнею.

— Віко, позич сто баксів! — без ентузіазму ліниво промимрила Слава, знаючи, що ця справа безнадійна.

Та у відповідь тільки пирхнула. Замість неї озвалася Сашка:

— Якби я знала, що ти пустиш ці гроші на добру справу, я б сама, їй-бо, дала тобі їх! А так проциндриш на жувачки і брязкальця.

Слава навіть бровою не повела. Їй було байдуже. По-перше, вона вже так напозичалася в дівчат, що далі було нікуди. А подруге, вона й сама знала, що гроші в її руках ніколи не приносять користи, а лише проблеми: то герой-коханець виманить, то коти проїдять.

Магдалинки мовчали, однак розмова тривала у формі флюїдів.

Сашка знову була зациклена на тому, як організувати собі «викид гормонів». Її ґенерал вже багато років тому встановив собі норму, можна сказати, воєнний пайок — один раз на півтора місяця, і зрушити його з цього було просто неможливо. Та й, чесно кажучи, не було ніякої користи від того «одного разу на півтора місяця». Більше шкоди. Сценарій цього «одного разу на півтора місяця» був простим і незмінним ось уже багато років, відступати від якого ґенерал вважав не лише непотрібним, а навіть непристойним. Тож цього «одного разу на півтора місяця» Саша чекала, як тортури.

Якщо ж вона з певних причин відмовлялася від цього «одного разу на півтора місяця», то їй доводилося чекати на наступний «один раз на півтора місяця», точно за графіком. Тож доводилося вдовольнятися тим, що є. Подруги їй радили завести собі когось на стороні. Однак у неї були надто високі вимоги до претендента на місце «когось на стороні». Практично їй неможливо було вгодити: то звання занизьке, то самооцінка зависока.

Того зимового суботнього дня Саші вдалося шокувати подруг:

— Знаєте, дівчата, у мене у відділенні такий лейтенантик з’явився! Молоде-есень-кий, зелене-есенький!