Марина Гримич: Магдалинки

— Твоя шкільна… З косою… Із диким виразом очей…. Коли він тебе смикнув за косу… Ти визвірилася, а він тебе й клацнув.

— Чого ти мовчала? — після паузи тихо спитала Сашка.

— Думаєш, легко мені? Після того мені на тебе було гидко дивитися… — голос Слави був спокійним, неначе вона вже давно перетравила ревнощі.

Магдалинки знову замислилися про одне й те ж саме. А точніше, про одного й того ж самого.

Тихо хлюпотіла вода з лев’ячих пащ. Стікали краплинки з чотирьох красивих жіночих тіл: смаглявого кочівницького, веснянкуватого, рожево-мармурового і білого пухкого. Їхнє волосся змокріло… А очі зробилися глибокими і темними.

— А давайте його уб’ємо, — тихо сказала одна з дівчат.

Решта, здається, думала про те ж саме, оскільки ніяк не прореагувала…

Інформація для роздумів

«5 грудня було здійснено напад на Драгомарецького Сергія Олексійовича у його власному кабінеті на робочому місці. Злочин відбувся уночі. Відомий політичний діяч затримався на роботі, готуючи важливий державний документ. Нападник оглушив його статуеткою Тутанхамона, роздяг догола, відшмагав батогом, зв’язав і покинув непритомного на підлозі. Очевидно, нападник щось шукав, бо по кабінету були розкидані документи, папери, фотографії. Драгомарецького знайшов у такому стані його охоронець, який викликав швидку допомогу і службу безпеки. Зараз Драгомарецький перебуває в лікарні у шоковому стані. Давати свідчення відмовляється. Слідство відпрацьовує кілька версій злочину».

Славка кілька разів перечитала повідомлення у бульварній газетці, яку їй запопадливо поклала на стіл у кухні мама, обвівши статтю лимонно-жовтим маркером. Славка ніяк не зреагувала на повідомлення, бо ще не повернулася до тями. Їй було недобре після вчорашнього. Доза виявилася завеликою. Вже роки не ті, печінка не витримує. Вона почала згадувати, що було вночі. Не згадала. Намагалася згадати, як втрапила додому. Не згадала. Голова паморочилася. Нудило. Вона напружила пам’ять, щоб згадати, що їй рекомендувала Сашка робити у цьому випадку, проте марно. Здається, вона колись записала антипохмільні рекомендації до свого записника. Вона встала і попленталася до кімнати, щоб знайти свій записник. Це виявилося не дуже легкою справою. У її кімнаті був такий бедлам, що там навіть нечистий ногу зламав би. Здається, він там з поламаними ногами увесь час і сидів. Ага, ось і записник. Вона відкрила першу сторінку. «Третє — випити ентеросгель. Друге — зробити клізму». Хай Сашка сама собі її робить. А перше: «Якщо хочеться ригати, піти в туалет, закласти два пальці в горло і виригати всю бридоту, яка лишилася у шлунку. Якщо два пальці не допомагають, згадати Драгомарецького…» Ця Сашка зі своїм чорним гумором! «Згадати Драгомарецького…» Драгомарецького? Господи! Драгомарецький! Славка побігла на кухню і вже по-новому прочитала статтю.

«Сірожа? Так, він! Так тобі і треба, паскуднику! Бог на світі є!» Вона танцювала на кухні і співала: «Бог на світ, є! Бог на світі є!»

Так, співаючи, вона взяла джезву, насипала туди дві ложки кави, чотири ложки цукру, налила води і поставила на конфорку.

«І хто ж це тебе так? Кому це ти насолив? Кому, крім нас чотирьох і ще двох дружин ти допік, голубчику? Ха-ха-ха! Знайшли голим! Ха-ха-ха! Безпорадним! Ха-ха-ха! Безпомічним! Ха-ха-ха! Відшмаганим батогом! Стоп! Від-шма-га-ним ба-то-гом? Тобто нагайкою? Щось знайоме. Чи, бува, це не Сашчина нагайка? Так, це вона! Це вона, стара збоченка! Молодець, Сашко!»

Славка, забувши про каву на плиті, що вже збігла і почала смердіти, кинулася до телефону, щоб привітати Сашку…

Сашка прокинулася без настрою. Її роздирало відчуття огиди за те, що сталося учора. Ні водні процедури, тотальне очищення кишково-шлункового тракту, ані інтенсивні заняття на тренажері не допомогли позбутися їй цього відчуття. Вона тинялася порожньою квартирою, прискіпливо приглядаючись до всього, що загрожувало порушити аптечну чистоту квартири. Сьогодні у неї був відгул. Чоловік на роботі, син у школі.

Вона намагалася не думати про те, що сталося цієї ночі. Проте перед очима стояло обличчя молодого лейтенанта з напівзаплющеними очима, його тремтячі руки, які тяглися до неї… Бр-р-р! Вона лаяла себе останніми словами військового жаргону… Якщо чесно, то нічого не було. Не було нічого, що називається фізичною зрадою. Однак гидко. Бо зрада відбулася. Відбулася в голові. А для жінки це вже й є зрадою.