Марина Гримич - Магдалинки

Сашка вночі чергувала в госпіталі… О першій усе завмерло, вона покликала лейтенантика в ординаторську, і вони замкнулися. І все було добре, поки він не почав дивитися на неї масним поглядом. Бр-р-р! Розтерзала б себе! Був би мужчина а 1а Онєгін, а то — молокосос безвусий!

А головне ж не те! Головне — огида на себе, що знову, як завжди, не змогла переступити цю межу. Цю ідіотську межу, яка називається сімейною мораллю. Стара, консервативна, нікому не потрібна сімейна мораль. Її сімейне життя — як армійське життя, — однак все одно бережи її, цю сімейну мораль! Носи свій пояс вірности! І дарма, що гормони тебе давно вже замучили, перетворивши молоду красиву життєрадісну жінку на сварливу прискіпливу бабу.

На телефоні блимала червона лампочка, яка свідчила про те, що на автовідповідачі є повідомлення. Треба було прослухати: раптом там термінова операція у лікарні? Сашка блукала квартирою, намагаючись відтягти момент прослуховування повідомлень. Раптом треба їхати в госпіталь? А так хочеться побути на самоті!

Сашка натисла кнопку.

«Олександре Іванівно! Я вас люблю! Вибачте за те, що сталося вчора!..» Ідіот! Він би ще по радіо це повідомив на всю країну!

«Сашко! Молодець! Вітаю! Я з тобою!» Це Славка. Вона що, зовсім? З чим вона мене вітає? Думає, що я, як вона, зваблюю цнотливих юнаків? Якщо людина ненормальна, то це надовго. Стоп! А як вона знає про те, що сталося? Адже, коли Сашка ухвалює чергове рішення зрадити чоловіка, вона продумує всі алібі, щоб «прокурор не докопався». І хоч ці спроби, зазвичай, приречені на фіаско, конспіративність завжди забезпечена стовідсотково. Про всяк випадок. Ні, Славка не могла знати. Та навіть, якби вона сиділа і в підзорну трубу заглядала в ординаторську, то це б її не змусило так радіти за подругу, що вона нарешті скинула з себе сімейні ланці. То що ж вона має на увазі? Ну добре, потім розберуся.

«Дорога, я буду сьогодні вдома на сорок п’ять хвилин пізніше!» Це рідний ґенеральський голос. Ведмедику! Після кожної невдалої поки що спроби зрадити чоловіка вона починала обожнювати свого «тупого солдафона» за те, що він є таким, яким є.

Більше повідомлень не було. Сашка сіла у позу лотоса і зайнялася аутотренінгом.

Ксеня почула про Драгомарецького по радіо і розплакалася. Їй стало невимовно жаль Сергія. Вона уявила собі, як він лежить на холодній підлозі з кляпом у роті, закривавлений, принижений… І тут заходить його охоронець і бачить його у такому стані! «Бідненький!». Вона почала гарячково одягатися. Однак на порозі завмерла. Самій іти до лікарні було якось страшнувато. Там зараз Журналісти, телебачення, міліція. Ще запідозрять щось. Треба зробити інакше. Зайти з чорного ходу. Разом із Сашкою. Вона ж лікар, — щось придумає!

Ксеня вилетіла на вулицю і стрімголов кинулася через дорогу, де жила подруга.

Сашка відчинила двері й скляним поглядом подивилася на Ксеню. Вона ще не відійшла від медитації.

— Заходь! — сказала Сашка крижаним тоном. — Роздягайся. Кофтину перевдягни! Навиворіт вдягла! Що з тобою?

— Ти що, нічого не знаєш?

— Що там? Знову Чорнобиль вибухнув?

— Таки не знаєш! Драгомарецького побили!

— Хто?

— Невідомо хто. Хтось свій. Серьожка впустив його в свій кабінет, а той, той, — Ксеня захлипала. — А той його по голові Тутанхамоном…

— Яким Тутанхамоном?

— Статуеткою…

— Так би й сказала. Ну, а далі?

— А далі той хтось роздягнув його, зв’язав і відшмагав нагайкою…

— Чим?

— Нагайкою.

— Чим-чим?

— Нагайкою, кажу тобі!

— Йоли-пали! — злякалася Сашка. — А де ж моя нагайка?

Вона кинулася до своєї кімнати, де збирала колекцію атрибутів кочівників-кіннотників. — Немає! Мені капець! — сказала вона і бухнулася на диван. — Тепер я розумію, що означають Славчині слова.

— Які слова?

— На, слухай! — Сашка ввімкнула автовідповідач, де Славка з чимось вітала Сашку.

Ксеня розплакалася:

— Як вона може!… Вона ще й радіє! Бездушна лицемірка!

Іншим разом Сашка ніжно обняла б подругу, притисла б до себе і почала гладити її по голові, перебираючи її кучеряве золотаве волосся. Однак зараз їй було не до того. Вона злякалася.

— Ходімо до нього! — благально заплакала Ксеня. — Знаєш, як йому зараз погано?

— Цить! — грубо обірвала її Сашка. — Ти що, не розумієш, мене підставили! Мій батіг знайшли у нього в кабінеті!

Ксеня остовпіла. Вона, здається, теж злякалася за подругу.

Сашка міряла кімнату нервовими кроками.

— Мені кінець! — торочила вона безперестанку. — Точно, кінець!