Марина Гримич - Магдалинки

— Я ж тобі сказала: ні! Хоча хто мені повірить, адже мій батіг там!

— Який батіг? — раптом втрутилася в розмову досі сонна Віка. — Той, що в тебе на стіні над ліжком висів?

— Так, він!

— Та я ж його у тебе взяла! Хіба тобі ґенерал не казав?

— Нічого він мені не казав!

— Я ж позувала Савицькому для якоїсь картини на садомазохістську тему. Мені потрібен був батіг. Ось я й приїхала до тебе, а ти була на чергуванні. Твій Соприка дав мені його з дорогою душею.

— Що ж ти мовчала! Де він? — вигукнули магдалинки.

— Хто? Батіг? Там, у шафі валяється, — флегматично відмовила Віка.

Магдалинки, за винятком Віки, стрімголов кинулися до шафи. За якийсь час вони повернулися до сплячої красуні:

— Там його нема.

Віка навіть оком не змигнула.

— Значить, у мене його поцупили. До речі, я підозрювала, що у мене вдома хтось побував, але не мала уявлення — навіщо. Речі лишилися цілими.

— А як же ти здогадалася, що у тебе хтось був?

— За запахом. Він мене переслідував кілька днів. Запах несвіжих чоловічих шкарпеток!

— Люблю цей запах, — замріяно промовила Славка. — Приходить додому мужик після роботи: брудний, спітнілий, неголений… Кидає на стіл пачку грошей, а, поки я готую йому їсти, він засинає прямо на кухонному стільці… Я починаю його роздягати й роззувати, а квартирою розходиться цей справжній чоловічий дух… Він прокидається і починає тебе кохати просто на підлозі в кухні… Як звір… Серед кривавих відбивних чи слизької свіжої риби…

— Славко, ти хвора! — утомлено промовила Віка.

— Від хворої чую, — блискавично парирувала удар та і знову пристала до Сашки з тим самим запитанням: — Ти впевнена, що тієї ночі не була в кабінеті у Драгомарецького?

— Упевнена, впевнена! — мало не закричала Сашка. — Я була на чергуванні в госпіталі, ясно?

— І не виходила з госпіталя цілу ніч?

— Уяви собі, не виходила!

— А алібі у тебе є?

— Є у мене алібі! — агресивно відказала Сашка і почервоніла, згадавши своє «алібі».

— А ось у мене нема… — замислено сказала Славка. — Де була? З ким пила? Чи пощастило з кимось переспати, чи ні? Нічого не пам’ятаю… Слухайте, а може, це я його, га? От було б кумедно! Чого б я тільки не віддала, щоб бути тоді на місці невловимого месника. Ха-ха-ха! До речі, Віко, а ти що робила тієї ночі?

— Спала.

— А алібі у тебе є?

— Іди ти…

— Ось бачиш, і в тебе нема! Може, це ти його?..

— Ти мене вже замахала!

— Це не відповідь! Кажи: ти чи не ти? Адже востаннє батіг був у тебе!

— Ти б ще Ксюху запідозрила! — позіхаючи, промовила Віка.

Це чомусь усіх розвеселило. Вони, мов по команді, захихикали.

— До речі, що ти робила учора вночі? — поцікавилася Славка у Ксені. — Не інакше, як медитувала! І в релігійному екстазі ти накинулася на Драгомарецького!

Ксеня, мов маленька пташка, зацвірінькала. Цвірінькання означало сміх. Її почин підхопили й інші, уявивши, як Ксюха, заплющивши очі, влітає до кабінету на восьмому поверсі величезної сірої будівлі і виконує у несвідомому стані езотеричний акт помсти.

Інформація для роздумів

Усі четверо членкинь товариства Магдалини сміялися по-різному. Наприклад, Славка кумедно надимала свої щоки і кумкала, трясучи подвійним підборіддям. Часом, коли її сміх був гомеричним, тобто, коли вона жартувала чорним гумором, кумкання перетворювалося на каркання. Ксеня, залежно від ступеня веселощів сміялася по-різному: найвищий ступінь — цвірінькання; трохи менший ступінь — мекання молоденької овечки, можна сказати, агнеця: «ме-е-е». Віка взагалі дуже рідко сміялася. Вірніше, вона сміялася безгучно. Вона оголювала свої бездоганної форми й білизни зуби і з такою міною застигала. І лише дуже рідко, коли їй було дуже смішно, вона, за словами Славки, «через сміх розкривала свою глибинну суть». Віка в ці хвилини широко розкривала рота й іржала: «І-і-го-го». Коли чулося веселе іржання, всі три її подруги затихали і зачаровано вслухалися в ті звуки, які цілковито не пасували флегматичній натурі Віки. Після того, як іржання стихало, Сашка казала: «Якщо ти, Віко, умієш так сміятися, то ще не все втрачено у твоєму житті!» А Ксеня мрійливо додавала: «Може, ти насправді й не фригідна…» Сашчин сміх відповідав її командирській суті. Якщо було не дуже смішно, вона членоподільно вимовляла: «Ха! Ха! Ха!». Якщо було дуже смішно, вона сміялася нечленоподільно: «Ха-ха-ха!»

Насміявшись, магдалинки зовсім іншими очима подивилися на те, що відбулося. Нехай з усім міліція розбирається. Адже в тій високій установі, де допізна працював Драгомарецький, є і охорона, і відеокамери, і таке інше. Хай вони й сушать собі голови. А вони своє робитимуть.