Марина Гримич - Магдалинки

— Серьожка сказав, щоб я його охороняв від вас, відьом.

Дівчата з ним не сперечалися, бо знали: боротися з ним немає сенсу — він як прилипне, то не віддереш і з м’ясом.

Усі дуже зголодніли, тож почали перебирати вміст холодильника. Кожен шукав «свою» їжу.

Інформація для роздумів

У критичні моменти життя, після емоційних стресів у кожній з членкинь товариства Магдалини прокидався апетит. Проте їла четвірка різне. З меню в критичні ситуації життя людини можна судити про її потаємну суть. Мала кочівниця Сашка завжди гарчала: «М’яса!» і готувала собі яловичий стейк з кров’ю або баранину в імбирі. Маленьку Ксеню тягло на солодке. Вона поглинала у величезній кількості усі солодкі запаси або сама випікала таке, якому позаздрила б французька патісерія. Віка, що роками сиділа на дієті, після нервових шоків дозволяла собі смажену курочку, яка завжди чекала на такі випадки у морозилці. А всеїдна Славка їла все, що потрапляло під руку, надто полюбляючи так звану «нездорову їжу» — картоплю фрі, гамбургери, піцу.

Годину потому на кухні Віки готувалася вечеря. Шуміли міксер, електром’ясорубка, блендер, сокочавилка, фритюрниця, шкварчали криваве м’ясо на сковорідці, жирок з курочки на грилі, картопля фрі. Випікалися дивовижні тістечка. Шинкувалися салатики. Настрій поліпшився.

Ростик ходив від однієї жінки до іншої, куштував той чи той уже готовий виріб, а магдалинки тим часом вели допит:

— Так розкажи, Ростику, що там сталося з Драгомарецьким?

— А то ви самі не знаєте!

Сашка підійшла впритул до Ростика з величезним гострезним ножем для м’яса і сказала:

— Ану, роби, що тобі кажуть, бо залишишся без чоловічої гордости!

Решта дівчат засміялася.

— Та вона йому давно не потрібна, чоловіча гордість! — укусила Віка.

У кухні розлігся істеричний жіночий сміх. Ростик ніяк не реагував на це. Він був зайнятий салатом з креветок, селери й апельсинів. До нього підскочила Ксеня:

— Ну-ну! Ти не захоплюйся салатом! Бо нам не вистачить!

— Ах, пардон, муа! Вам не вистачить! Та вам ніколи нічого не вистачає, відьми ненаситні!

Сашка знову підійшла до Ростика:

— Ти нам очі не замилюй! Ану, давай, колися, поки я тебе тут не прирізала!

Однак зненацька вона перелякано затулила собі рот і замислилася:

— Беру свої слова назад, бо станеться з тобою, як з Драгомарецьким. Знайдуть завтра твій труп з ножем у горлі. А нам — відповідати!

Її ніхто не зрозумів. Усі звернули на неї свої запитальні погляди.

— Що ви на мене вирячилися? Хіба не пригадуєте останню суботу в турецькій лазні?

— Ну?

— Пам’ятаєте, яка фраза була останньою?

Магдалинки відразу ж згадали оте «А давайте його уб’ємо!» і завмерли. До речі, ніхто не пам’ятав, хто це сказав. Здавалося, що вона була у всіх на вустах або принаймні в головах.

— Може, наші слова матеріалізуються? — непевно зауважила Ксеня.

— Це вони у твоєму буддизмі матеріалізуються, а у нас, у християн, усе інакше! — заперечила їй прагматична Сашка. — У нас такими речами завідують святі.

— Ну, наприклад, Свята Магдалина… — уставив своє слівце Ростик. — До речі, я давно вже мрію записатися до вашої таємної організації…

— Що ти сказав про Магдалину? — підступила до нього Славка і зависла скелею над його худеньким тільцем.

— Ну, що вона здійснила акт помсти над Драгомарецьким.

— Тільки не блюзнірствуй! — замахала руками й ножем Сашка.

— І не буду! Просто до Драгомарецького явилася саме вона, і, зробивши свою справу, зникла безслідно.

— Ти ґониш! — з підозрою подивилися на нього дівчата.

— Я — ні. Мене там не було. Це Драгомарецький так каже.

— А ти йому, п’яному, як чіп, повірив?

— Коли він це розповідав, він був ще не як чіп.

— Глюки! — сказала Славка. — І зі мною таке скоро буде, якщо не кину пити.

У кухні запанувала тиша. Всі розмірковували над тим, що почули. Чи сприймати Ростикові слова за чисту монету, чи зіґнорувати їх? Якщо це правда, то що це все? Містифікація? Якщо так, то чия? Якщо ні, то може, Драгомарецький психічно хворий? А що, як це справді провидіння? Кара божа?

Сашка схилялася до медичної причини, релігійна Ксеня — до трансцендентної, Славка думала, що цей чийсь ретельно розіграний спектакль, а Віка нічого не думала. Вона взагалі ніколи ні про що не думала. Вона сиділа за столом і ложечкою їла своє улюблене авокадо із приправою «Селфу» — божевільною французькою сіллю.

— Чого зажурилися, відьмочки? Веселіше, веселіше! Життя прекрасне! — вигукнув Ростик і вщипнув Славку за м’яке місце. Та розвернулася і з усього маху уперіщила його по пиці.