Марина Гримич - Магдалинки

Цього разу з ними був молодик балетної зовнішности. Спершу магдалинки прикривалися простирадлами, чи то соромлячись його а чи для годиться. Він, помітивши це, заспокоїв їх:

— Дівчата, не комплексуйте: ви мене геть не збуджуєте.

Ті й собі посміялися: Ростик також не належав до їхніх симпатій. На цьому й зійшлися.

Тим більше, що була більш актуальна тема для хвилювань: зникнення Драгомарецького. Він так і не об’явився у межах батьківщини. Ба більше, за тиждень ніхто з компетентних органів до них не звертався. А могли б. Тож наче нічого й не сталося. Неначе ніколи й не було ніякого Драгомарецького. Неначе Драгомарецький — це лише плід їхньої хворобливої уяви.

Розмова в турецькій лазні довго не клеїлася. Ростик мугикав якусь балетну мелодію і неприродно метушився, старанно миючи своє щупле тільце. Дівчата скоса поглядали на нього, чекаючи, коли він почне розмову на болючу тему. Однак той наче й не збирався нічого говорити, ретельно чистячи пір’ячко.

Коли їх уже взяла нетерплячка, вони почали йорзати й кашляти. Голосно зітхнула Ксеня.

— Драгомарецького згадала? — порушила тишу Славка.

— Ага, — зітхнула вона.

— Загубили такого хлопця! — чи то справді весело, чи то вдавано сказав Ростик.

— Ми? — в один голос спитали магдалинки.

— Ви! — спокійнісінько відмовив Ростик, шкрябаючи свою п’яту.

— А до чого тут ми? — суворо запитала Сашка.

— Так, ви ні при чому! — пафосно промовив Ростик. — Ви — геть ні при чому! А він, до речі, класний чувак! З благополучної сім’ї. Зі світлою головою. І цілковито чистий!

— Щодо чистоти, то ти вже загну-у-ув! — обурилася Славка.

— Ні, дєвочки, я не загнув! Він кришталево чистий, як дитина. Просто ви його не знаєте! Ви його геть не знаєте! Ви намалювали собі в дитинстві спотворений образ якогось монстра і культивуєте його ось уже майже два десятки років!

— Слухай, Ростику, тільки не треба! — скривилася Сашка.

— Не треба, так не треба! — погодився чи начебто погодився Ростик. — Тільки це не він вам, це ви йому скалічили все життя! Бідний хлопчик з інтелігентної сім’ї, народжений, щоб любити і бути коханим! Але стали йому поперек дороги чотири фатальні жінки, чотири відьми, чотири частини світу, чотири пори року, чотири темпераменти, чотири кольори… Ви думаєте, чому він так і не знайшов щастя у шлюбі? Через вас!…

— А ми такі щасливі у своїх шлюбах! — зіронізувала Віка і, лежачи на спині, почала роздивлятися крапельки поту на своєму животі.

— У тому й сіль! Погляньте на себе! Ви ж самі — монстри чи то пак, монстрихи!

Дівчат це дуже насмішило.

— Подивись на себе, ґобліне! — реготала Сашка.

— Хирлявеньке тільце! — додала Славка.

Той не образився.

— А я не про тіло. Я про душу. Ви всі — моральні каліки.

— Нічого собі! — обурилася Сашка.

— Ур-родіни! Зрозуміли? Та я вас не звинувачую в цьому.

— А кого ж ти звинувачуєш?

— Ваше виховання! Не вірите? Я вам доведу! Почнімо з тебе, Віко! Згадай своє дитинство!

— Брр! — гидливо скривилася та.

— Ти так і не пізнала нормальної батьківської любови. А дитина, обділена батьківською любов’ю, не може вирости нормальною! Розумієш?

— Розумію, — спокійно відказала та. Здається, вона вже давно дійшла саме такого висновку.

Інформація для роздумів

Віка росла в сім’ї радянського лідера обласного масштабу. У неї була мати, прикута до ліжка. Це сталося тоді, коли Віці було шість років. Мама ніколи не водила доньку за ручку в школу, не заплітала кісок, не вибирала в магазині разом з нею сукенки, не обговорювала з нею маленьких дівочих секретів. Все життя мама асоціювалася лише з шаленими істериками на ґрунті ревнощів до батька і глибокими депресивними станами. Віка її боялася і уникала. Мати кликала її до себе лише для того, щоб винести судно або вилити їй свою душу і ніколи — щоб достукатися в маленьке перелякане серденько доньки, яка не знає, що їй робити і як жити. Батько намагався задобрити доньку подарунками, однак вона його чомусь ненавиділа. Ненавиділа за піонерські табори, за служниць, які порядкували в їхньому домі, за те, що він так і не зміг створити для неї родинне гніздечко і забезпечити щасливе дитинство. Її батько, здається, і досі відчував вину перед донькою. Тож, перетворившись у переломні часи історії з радянського лідера обласного масштабу на директора великого банку, він забезпечував їй безтурботне життя, принаймні в матеріальному плані.

Саме завдяки йому четвірка дівчат могла користуватися послугами його власного «Орієнтал-клабу».