Марина Гримич - Магдалинки

Той похитнувся і впав на те ж саме місце, за яке щойно вщипнув Славку. Це його безмежно розвеселило:

— Ви все-таки, Ярославо Войцеславівно, найсексуальніша у вашому кодлі! Польська кров!

Славці це сподобалося. Вона зашарілася, однак нічого не сказала, втупивши очі в картоплю фрі, яку без міри поливала кетчупом.

Решта дівчат багатозначно перезирнулася.

— А чим тебе Віка не влаштовує? — поцікавилася Сашка.

— Вона красива і холодна, як мармурова статуя Венери Мілоської.

— А я? — наморщила лоба Сашка.

— А ти — дикунка.

Сашка на хвильку замислилася:

— Хіба це не сексуально?

— Ні, — жуючи кріп, сказав Ростик. — Це відлякує.

— Таких, як ти? — глузливо поцікавилася Сашка.

— Усіх.

— Без винятку?

— Ну чому ж, з винятками… — Ростик на мить замислився. — Знаєш, у чому твоя проблема?

Сашка уважно слухала.

— У чому? — серйозно спитала вона.

— А в тому, що твій потенційний коханець чи коханка ще не народилися. Або давно померли. Чінгісхан, приміром.

Магдалинки, окрім Сашки, засміялися, але тихенько, щоб її, не дай Боже, не образити, бо тоді — ховайся. Однак та, здається, ні на що не реагувала. Вона замислилася.

— Я вже хочу їсти! — артистично надув губки Ростик. — Сідаймо за стіл!

— Е ні, — перегородила йому дорогу до столу Славка. — Ти ще про Ксеню нічого не сказав!

— О, це ще та штучка! — загадково сказав він. — З тих, що «в тихому болоті…» Стережіться її, дівчата!

Він засміявся, а потім додав:

— Жарт!

Славка кокетливо задригала плечима перед Ростиком.

— Ти ще про мене мало розповів.

— А що про тебе сказати? Ти — самка. До того ж дуже апетитненька. Тим і цінна.

Славці це сподобалося.

— Ходімо, сонечко, їсти! — незвично лагідно сказала вона і розпочала трапезу. Згодом до них приєдналися всі інші.

Інформація для роздумів

Ростик Чорний. Однокласник Драгомарецького і всіх членкинь Товариства Магдалини. Маленького зросту рудуватий блондин. З дитинства був дуже гнучким і тендітним. За це його прийняли до балетної школи. Однак за погану поведінку його регулярно звідти відраховували, і він на якийсь час повертався до їхнього класу. Так тривало до восьмого класу, коли його назавжди вигнали з балетної школи. Ростик балеруном так і не став, проте танцювати ніколи не припиняв. Зараз успішно працює учителем танців, а також на підтанцьовках у відомих шоу. Неодружений.

Дівчата мовчки наминали їжу.

Ростик торохтів далі:

— Та-ак, відьмочки! Бачу, тут одне з двох: або ви справді не винні у тому, що сталося з Драгомарецьким, або одна з вас майстерно бреше.

Ростик узяв порей і почав активно відкушувати, а точніше, віддирати великі шматки й з апетитом їх поїдати.

— Дуже корисно для танцюристів, — зауважив він.

— Слухай, ми нічого так і не добрали. Розкажи ще раз, що сталося з Драгомарецьким.

— Та я й сам не врубився. Дзвонить мені сьогодні вранці Серьожка й каже: «Я в такій-то лікарні. Терміново приїжджай і візьми щось із одягу». Ну, я зібрав усе, що у мене було (а ви ж знаєте, що він часто у мене відсиджувався під час своїх домашніх перипетій, тож зібрався чималий гардероб). Тільки взуття забув. Прийшов до нього, а тут фурор! І міліція, і преса, і телебачення, і СБУ, і вся «благолєпна сімейка». Всі, крім вас. Ги-ги-ги. Жарт! Мене, звичайно, не пропускали, але Серьожка мене попередив: бери побільше бабок і йди напролом. Я так і зробив. Зайшов до нього в палату і вжахнувся: лежить він у позі ембріона і тремтить. Побачивши мене, він заскиглив: «Забери мені звідси. Зараз же». Ви ж знаєте, для мене Серьожчине слово — закон. Зробити це було нелегко. Але я ще й не з таких перипетій виплутувався. Ги-ги! Ви ж знаєте мене!

Дівчата з набитими ротами кивнули, вони справді це знали. Він був, мов в’юн.

— Так він у лікарняних капцях і втік, завдяки мені. Приїжджаємо ми до мене, а він тільки п’є і п’є. Я питаю: «Скажи, що сталося?» А він махає рукою: «Ти все одно не повіриш». Я його вмовляю: «Розкажи, слово чести — повірю». І врешті він здався: «До мене з’явилася Свята Магдалина». Я розреготався. А він сумно сказав: «От бачиш, ти не повірив». У нього були такі очі, що я відразу ж збагнув: він каже правду. Хоча наскільки правдивою була ця правда, ніхто не знає напевне…

— Що значить «правдива правда»? — зморщилася філологічна Славка.

— Він її бачив. З німбом на голові. Бачив. Це факт. Тобто правда. Та чи була вона насправді — це вже інше запитання.

Магдалинки вже наситилися і сп’яніли. Вони відкинулися на стільцях й роздивлялися Ростика.