Марина Гримич - Магдалинки

Коли вони, майже знеможені сімейною сваркою, перекидалися останніми образами, до кімнати влетіли Філіп з Вікою:

— Сашка взяла «рено» і помчала, мов божевільна, геть!

Ростик закам’янів:

— Ви знаєте, скільки вона випила?

До кімнати забігли Ксеня з Охрімом Івановичем:

— Сашка втекла! — замалим не плакала мала.

За якийсь час увійшли наспіх одягнені Петруха з Славкою:

— Куди це Сашка намилилася? — спитала розпатлана поетеса.

Леся розреготалася.

Сашка гнала машину вперед і вперед. Сльози котилися її обличчям. Їй здавалося, що, якби зараз машина розбилася і вона загинула б, це був би оптимальний варіант. Це відразу б звільнило її від усього. Від Драгомарецького з його фатумом і стервозною дружиною, підступного Соприки, зациклених магдалинок, остогидлого госпіталю…

— А Лесик? — сяйнуло в мозку. Як же він? Її гордість. Її кровинка. Її щастя.

Вона автоматично зменшила швидкість. «От тобі й на! — посміялася з себе Сашка. — Хотіла урвати собі житя! Скількох жінок діти стримували від фатального кроку. А, власне, чи варті всі вони — Соприка, Драгомарецький і навіть магдалинки — щоб вона заплатила життям, аби їх не бачити? Тю! Та вона може звільнитися від усіх них і так. Взяти і плюнути на все і на всіх. Просто начхати. І розірвати всі стосунки». Ця думка дещо заспокоїла її. Тепер, хоч вона й вела машину на великій швидкості, проте не ризикувала, як спершу, на обгонах.

З’явилися дорожні знаки з показниками аеропорту Шарль де Голь. Покрутившись автострадою на роздоріжжях, перш ніж знайти правильний заїзд, вона припаркувала машину, застосувавши деякі хитрощі (нехай Віка розбирається, адже машина на ній), і пішла перереєстровувати квиток на сьогодні, їй це вдалося. До відльоту лишалося кілька годин. Вона вирішила поблукати містечком — аеропортом Шарль де Голь, який нагадував їй фантастичний космопорт, що мав кілька рівнів, а перехід з одного на інший здійснювався доріжками, які рухалися в повітрі просто неба. Над цими «механічними стежками» було натягнуто сітку, щоб жодна птаха не змогла влетіти в аеропорт. Проте дурні пташки знаходилися, і вони закінчували своє життя, розбившись у тих сітях. Ось і вона, Сашка, немов та дурна пташка, заплуталася в якихось тенетах. Усі магдалинки, навіть безнадійна Славка, змогли звільнитися від самих себе і почати нове життя. А вона — ні. Чому?

Сашка присіла в кав’ярні і замовила собі кави. Біля неї крутилося на підлозі мале брунатне дівчисько з десятком косичок. Дівчинка була вдягнена, як лялька. Батьків її не було видно, проте мала не сумувала. Вона бавилася з лялькою, час від часу з цікавістю поглядаючи на Сашку.

Сашка звернула увагу, що в Парижі — величезна кількість африканців, які приїхали до Франції на пошуки щастя. В Нормандії й Бретані вона не завважила жодного, а ось у Парижі, здавалося, вони почувалися, як удома.

Мала підійшла до Сашки і спитала:

— Як тебе звати?

«Саша! — відповіла та. — А тебе?

— Мадлен — засміялася брунатна дівчинка, показавши білосніжні круглі зуби.

Сашка спершу здригнулася, а потім ближче посунулася до малої кучерявки.

— А чого ти така сумна? — безтурботно запитала Мадлен.

— Мене ніхто не любить, — зітхнула Сашка і сумно посміхнулася.

Вона напружилася, намагаючись не пропустити жодного слова, яке їй скаже мала Мадлен.

— А мене люблять мама й тато! — сказала вона. — А в тебе діти є?

— Є. Синочок.

— Ось він тебе і любить!

Сашка посміхнулася. «Вустами немовляти… вустами Мадлен-Магдалини…»

— А в тебе чоловік є?

— Немає.

— Так не може бути. Якщо в тебе є син, значить, у нього є тато. А якщо у нього є тато, значить, у тебе є чоловік! — мов стара бабця, повчала Сашку Мадлен.

— А якщо він мене не любить? — спитала Сашка.

— Любить, любить! — запевнила її дівчинка.

— А ти звідкіля знаєш?

— Я все знаю! — переконливо сказала вона і замислилася. — Я бачила в одному кіно, що спершу один дядя полюбив одну тьотю. І вони почали цілуватися в губи… А ти знаєш, — зашепотіла мала Мадлен, — що не можна цілуватися в губи, бо від цього народжуються діти. А вони цілувалися. Ну, і значить, у них народився синок.

Сашка посміхнулася. Вона згадала своє дитинство. Її колись переслідували ці страхи. Якось Драгомарецький у п’ятому класі піймав її у темному під’їзді і поцілував у губи. А після того Сашка з жахом думала, що вона вагітна.

Мадлен намагалася застібнути ґудзичок на сукенці в ляльки, однак це у неї не виходило: