Марина Гримич - Магдалинки

Дівчата посерйознішали. Вони відчули, що ось-ось настане розв’язка, логічне пояснення всіх подій, що сталися з ними останнім часом.

Після вечері вони зібралися у затишній мисливській залі біля каміна. Сергій сидів у зручному кріслі і роздивлявся магдалинок, а ті, навзаєм, витріщилися на нього. І хоч у цей час зануда Філіп натхненно розповідав, як він реставрував свій будинок, його практично ніхто не слухав. Магдалинки з нетерпінням чекали, коли зможуть з Сергієм поговорити про своє, наболіле. Однак Філіп заливав усіх словесним водоспадом.

Треба було якось зупинити його. Але це видавалося неможливим. Той мало не захлинався своїм красномовством. Він демонстрував план свого будинку і шматочки тканини, якими було оббито стіни. Він показував фотокартки будинку до і після ремонту. Він розповідав про венеційське скло і картини, потім непомітно перейшов на свою улюблену тему, «пежо», і всі зрозуміли, що тепер його ніхто не зупинить.

Ростик вирішив рятувати ситуацію. Він узяв план будинку і ретельно вивчив його. Зненацька його осяяло: тицьнувши на підвальне приміщення, він запитав:

— А тут у вас що?

Очі Філіпа Дюбуа запалали, як у лихоманці. Він почав розповідати про свою «пивницю», про вина, які там зберігаються. І в пориві натхнення повідомив, що в тому винному льоху є рідкісна пляшка «бордо» — того року, коли була страшна посуха і вигоріли всі виноградники, і лише в одній невеличкій долині дозрів виноград. Вино з нього виявилося настільки смачним, що неначе компенсувало всю тодішню посуху. Його переповнювала гордість за себе і в цьому стані він зробив те, про що одразу ж пошкодував. Філіп запитав:

— А хочете, ми відкоркуємо її на честь сьогоднішньої зустрічі?

Усі схопилися за цю пропозицію, як за рятівну паличку, і закивали. До Філіпа нарешті дійшло, що він бовкнув, і він зблід від жаху. Проте відступати було не можна. Все-таки французький етикет. І він, знітившись і неприродно тяжко засумувавши, пішов донизу шукати вино.

Усі полегшено зітхнули і звернули свої погляди на Сергія, очікуючи від нього якихось пояснень. А той мовчав, неначе продумував текст промови.

У таких випадках найнетерплячішою завжди виявлялася Славка. Цього разу озвалася знову-таки вона:

— Слухай, Сірожику, «нє томі»!

Той потер свої довгі пальці і тихо сказав:

— Я так довго готувався до цієї промови, а тепер не знаю, що сказати.

— Та швидше ти! Зараз Пилипко повернеться!

Це трохи підхльоснуло Драгомарецького. Нарешті він почав:

— Розумієте, дівчата, долі в нас склалися так, що наші життя сплуталися в один клубок. Цей клубок не давав нам усім спокійно жити самостійно і незалежно. Хоч би що ми робили, нас дедалі більше затягувало в клубок, з якого ми не могли звільнитися. Ви страждали. Однак не менше страждав і я. Адже всі люди в молодості роблять помилки, але у всіх життя триває і налагоджується. А в нас сталося навпаки: наші помилки стягли нас в один вузол і будь-яка спроба звільнитися від нього ще більше затягувала його. І ось я вирішив розплутати цей клубок. Саме розплутати, бо будь-які спроби розрубати його були невдалими.

— Можна закурити? — поцікавилася Славка.

Усі мовчки кивнули.

— Дівчата, я вас усіх люблю, кожну по-своєму. Тебе, Ксюхо, я любив як меншу сестричку. Я завжди мріяв мати маленьку хазяйновиту сестричку. Ти дивувалася, чому я тобі завжди дарував іграшки замість парфумів чи косметики. Я хотів з тобою погратися в них, але не наважувався, бо відчував, що ти це зрозумієш неправильно. А я боявся вдруге тебе розчаровувати. Коли мій однокурсник Охрім Іванович пожалівся, що не може знайти собі в дружини маленької хазяйновитої гуцулки Ксені, я одразу ж подумав про те, що ви були б ідеальною парою. Ти ж уперто вважала, що любиш мене, а насправді глибоко помилялася. Ти також бачила в мені старшого брата. Або — нареченого для старшої сестри. Я давно думав, як вас звести з Охрімом. Дякую Ростикові за допомогу.

Магдалинки подивилися на Ростика.

Той знизав плечима і пожартував:

— Усе тільки заради вас, дорогі мадам! Тільки задля вашого блага!

— Тобто ти?… — не закінчили думку магдалинки.

— Так, — кивнув він. — І хто може поскаржитися на мене?

Дівчата замовкли.

— А стрип-бар? А жандармерія? А все це?… — чомусь почала заїкатися Ксеня.

— Бутафорія! — весело сказав Ростик. — Ну, з деякими реалістичними деталями, звичайно… Режисура життя — це моє покликання. Щоправда, я трохи перегнув палицю, проте вийшло непогано, хіба ні?