Марина Гримич - Магдалинки

Сашка почервоніла. Магдалинки згадали сумну історію з Сашчиного життя. Щоправда, вона була певна, що підхопила ту заразу в «повітряно-крапельний» спосіб, зробивши таким чином майже відкриття в медичній теорії.

— До речі, і зараз він лікується від чогось подібного.

Сашка присіла на краєчок крісла, панічно згадуючи, коли востаннє було оте, «раз на півтора місяця». Здається, три місяці тому. Хух.

Розмову продовжив Сергій.

— Я йому поставив умову: або він дає тобі спокій, або про всю цю бридоту дізнаються в штабі.

— Мама мія! — схлипнула Ксеня і пригорнулася до Охріма Івановича. Той від щастя просто обм’як і ніжно обняв її великою червоною рукою.

Сашка, похитуючись, підійшла до столика з випивкою і налила собі ще, однак пити не стала.

До кімнати зайшов Філіп. У руках він міцно тримав запорошену пляшку, загорнуту в рушник.

— Як ви тут? — спитав він. — Чому такі сумні? Пропоную випити за Сержа, який звів мене з Вікою!

Усі закричали «ура!» і почали цокатися тим, що в кого було.

Філіп боязко поставив на стіл знамениту пляшку «бордо», проте українці, як ніякий інший народ, захланні, відтак вони оцінили мужній крок не менш скупого француза і вирішили віддячити йому тією ж самою монетою:

— Ми не сплутуємо напої! — в один голос закричали вони. — Вип’ємо це вино у вас на весіллі!

Філіп з радощів просто розквітнув.

Настрій у всіх помітно поліпшився.

Філіп провів усіх до танцювальної зали і ввімкнув музику.

Він ґалантно запросив Віку до танцю. Проте танцю не вийшло. Філіп уткнувся кучерявою головою Віці в груди, і вони переминалися з ноги на ногу.

Поряд, також притулившись один до одного, тупцяли Охрім Іванович і Ксеня. Суворий дипломатичний працівник немов боявся, що пташина випурхне з його обіймів, тому зробив справжній капканчик зі своїх рук.

Сашка з Сергієм не танцювали. Вони стояли одне навпроти одного і про щось тихо перемовлялися. Їм було про що поговорити. Тим більше, що вони наново звикали одне до одного після довгої розлуки.

Славка вчила танцювати незграбного Петруху.

Ростик кружляв поміж пар.

Усім було добре і весело.

Ростик час від часу зачіпав котрусь із дівчат, а ті сахалися від нього, називаючи то провокатором, до шпигуном, а то й ще гірше.

— Стерви ви невдячні, — блазнював Ростик. — Я вас ощасливив, а ви…

— Ощасливив? — озвалася Славка, ведучи Петруху в танці. — Мене? Оцим рудим опудалом? Дякую тобі красненько! Можеш забрати собі його!

— Він не моєї орієнтації! — пожартував Ростик. — Ксюхо, а ти скажеш братикові Ростику «дякую»?

Ксеня огризнулася:

— Посміялися з мене? Задоволені? — і вона хотіла була випручатися з обіймів Охріма Івановича, проте той міцно стискав її.

— Не тріпайся, пташечко! — засміявся Ростик. — Тепер тобі вже не вирватися на свободу!

Магдалинки, хоч і танцювали, проте подумки аналізували все, що почули від Сергія і Ростика.

— Хіба не можна було б зробити все простіше? — озвалася нарешті Віка.

— Як простіше?

— Ну, наприклад, привезти всіх наших суджених до нас і перезнайомити їх з нами?

Ростик розсміявся.

— Уявляю, як твій Філіп летів би з твого вікна!

Усі засміялися.

— А Петруха лише в Парижі мав шанси сподобатися перебірливій Славці! Хоча ми на нього взагалі не ставили.

Знову залп сміху.

— А Охрімові Івановичу також не завадив ореол ангела-рятівника! Хіба ні?

Регіт не вщухав.

— Я сам собі режисер! — кружляв у танці Ростик. — Це моє призначення! Я — творець щастя!

Зненацька зупинившись, він підняв указівного пальця вгору і оголосив:

— А тепер, магдалинки, увага! Ми вам розповіли все. Нині ваша черга!

— Що ти маєш на увазі?

— Тепер ви розповідайте, як ви напали на Драгомарецького в його кабінеті!

— Що-о? — вражено зупинилися дівчата.

— Як що? Забули? По голові дали, роздягли, блакитний бантик зав’язали на грішному місці! Хто це зробив?

Ростик, здається, розгубився:

— Не робіть такі невинні личка! Кажіть, хто це зробив?

— Я! — озвався металевий жіночий голос.

Усі озирнулися.

На порозі зали стояла незнайома жінка.

— Це я зробила! — зверхньо сказала вона і попрямувала до Драгомарецького. — Ну що, любий, розважаєшся? — додала вона.

— Лесю, що ти тут робиш? — перелякався Сергій.

— Не твоя справа, любий. Збирай манатки і поїхали додому!

Сергій перелякано дивився на неї:

— Я подав на розлучення, Лесю. Я до тебе не повернуся ніколи… — тихо сказав він. — Я прошу тебе, тільки без скандалу.