Марина Гримич - Магдалинки

— Та він і так ні бельмеса не розуміє! — сказала вона про француза.

Той почервонів, неначе запідозрив, що саме про нього говорять.

Щоб уникнути незручности, Сашка почала господареві щось запально розповідати. Дюбуа чемно слухав, проте червоний колір не сходив з його щік.

Тим часом Славка нахилилася до таблички і прочитала:

— «Мсьє Серж!» Ну, нічого собі: «шо ні рожа, то Сірожа!»

Усі з товариства Магдалини захихикали, бо це стосувалося кожного особисто. Тільки Ксеня приховала свою посмішку від Охріма Івановича, щоб він ні про що не здогадався.

Нарешті Віка, побачивши танталові муки своїх друзів, тихенько про щось попросила Філіпа, той кивнув і запросив гостей до столу.

Гості дуже зраділи, не підозрюючи, що згадані вже муки матимуть своє продовження. Про це вони здогадалися, коли їм на величезній таці принесли мікроскопічний шматочок найголовнішого французького делікатесу — гусячої печінки — і підсмажений тостик.

Усі перезирнулися між собою, мовляв, як це їсти? Тож почали чекати, коли трапезу розпочне господар. Проте господар не поспішав їсти. Він натхненно розповідав про історію цього делікатесу.

Якби він цього не зробив, то уникнув би певних проблем.

Річ у тім, що Філіп почав пояснювати, як саме готується ця печінка: гусей силою розгодовують, запихаючи їм до рота їжу до тих пір, поки у них не утворюється цироз. Після цього безневинного птаха забивають, а печінку з’їдають життєрадісні французи. Після такого вступу їсти перехотілося. Принаймні цю страву. Коли Філіп приступив до печінки, намащующи її ножиком на тост, до нього приєдналися найголодніші, Славка та Охрім Іванович, а також той, хто мав найбільш здорові нерви, а саме Ростик. Решта вагалася. І лише після того, як Філіп ображено натякнув, скільки коштує ця страва, її похапцем запхнули в себе всі інші.

На друге подали рибу: рожеву севрюжку в соусі. На гарнір — три галузочки аспарагусу.

Гості знову ж таки перезирнулися і, нічого не сказавши, накинулися на «друге». Вони за мить змели з тарілок страву, начхавши на етикет. Порції були надто маленькими як на українців, тому дехто ганебно закінчив трапезу, вимокуючи соус хлібом.

Філіп трохи перелякано дивився на цю картину, проте був достатньо ввічливим, щоб не пожартувати.

Гості напружено чекали на десерт, сподіваючись, що, може, він компенсує їхні втрати калорій за цілий день.

Внесли десерт. Побачивши на таці мініатюрні тістечка з полуничкою, усіх дівчат охопив нервовий сміх. Чоловіки мовчали. Дюбуа не зрозумів специфічного українського гумору, Ростик чудово маскувався, бо був непоганим актором, а Охрім Іванович щиро дивувався, як можна ображати сміхом господаря, який частує у своєму домі.

Склалася дурнувата ситуація. Магдалинки, заражені сміхом, ніяк не могли зупинитися, від чого їм хотілося сміятися ще більше. Вони були подібні до несерйозних школярок. Ростик, щоб врятувати становище, почав розповідати старі анекдоти, які заходили до голови. Проте перекласти анекдот іноземною мовою так, щоб він залишився смішним, майже неможливо. Тому Дюбуа мінявся на обличчі, не розуміючи, що відбувається: чи він такий тупий, чи то український гумор такий недолугий.

Ледь-ледь магдалинкам вдалося вгамувати себе. І саме цієї миті до зали несподівано увійшов гість, на якого так довго чекав Філіп.

Це був Серж. А точніше — Сірожка.

Після враження, яке справив на них десерт, магдалинки зустріли колишнього однокашника дружним сміхом і аплодисментами, від чого той трохи розгубився. А магдалинки вже нічому не дивувалися.

Драгомарецький був одягнений як паризький франт — вишукано і бездоганно. Від нього віяло тим Драгомарецьким, в якого вони були закохані в школі.

Той обійшов стіл, аби сісти на своє місце. По дорозі він потиснув руку Філіпові зі словами «Привіт, друже!» і поплескав по плечу Охріма Івановича зі словами «Привіт, Охрімище!»

Дівчата закліпали очима.

Після невеликої паузи тишу порушила Славка:

— Ну? І що ти тут робиш, Сірожо?

Сергій елегантно намащував гусячу печінку на тост, аристократично відвівши мізинчик:

— Звільняю вас від себе і себе від вас.

Усі за столом замислилися, кожен про своє, і чекали продовження. Проте Драгомарецький не поспішав. Він доїв печінку і приступив до риби. Магдалинки уважно спостерігали за ним, немов вивчаючи вишукані манери.

Добре, що принесли сир, яким, за французьким етикетом, треба було закінчувати урочисту вечерю. Невтамоване почуття голоду якось притлумилося. І хоч Ростик попередив, що на добавку сиру брати не можна, це поганий тон, бо означає, що гості лишилися голодними і незадоволеними, магдалинки зіґнорували це правило.