Марина Гримич - Магдалинки

Віка набрала по мобільному свого коханого. Поговоривши з ним три хвилини, вона повідомила усім радісну новину:

— Дубуасик запрошує усіх нас до себе. У Версаль. Ура!

Усі пораділи і вскочили в машини, щоб продовжити шлях тепер уже до Версаля.

Хто потрапляє до Версаля, опиняється в іншому просторі і в іншому часі. Може, тому, що тут заборонені усілякі перебудови, перепланування, ремонти фасадів, обмежено будівництво нових жител, аби зберегти дух старовини. А може, тому, що направду час тут зупинився.

Магдалинки для початку відвідали Версальський палац і парк, які саме прокидалися від зимової сплячки. Паркові скульптури знімали з себе «зимовий одяг», тобто плащі, якими загорталися витвори мистецтва на зиму, а дерева вдягалися у весняний одяг — молоді бруньки й цвіт.

На пагорбі стояв величезний Версальський палац, держава в державі, в якій етикет завжди був головнішим від закону, мода була справою державною, а мораль двору (або, на думку мораліста, аморальність) підпорядковувалася етикету і була радше суцільним відхиленням від усіх етичних заборон.

Ті, хто тут живуть, а працюють у Парижі, щоденно здійснюють подорожі не тільки в просторі, а й у часі. І це відбивається на них самих. Версальці особливі. Вони дуже чутливі до етикету, до моди. І — до моралі.

Принаймні, таким був Філіп.

Зустрівши веселу компанію українців, він обережно, проте ретельно, з ніг до голови, зміряв кожного поглядом, оцінюючи український смак. А поки вони ходили Версалем, він крадькома поглядав на друзів своєї дружини, зупиняючи погляд на дрібницях — годинниках, біжутерії, ювелірних прикрасах, взутті, колготках, — на всьому тому, чого звичайний український чоловік просто не бачить.

На свою Віку він дивився з неприхованим задоволенням. Хоч вона й не відповідала французьким стандартам (невисокий зріст, маленькі груди і помітна попка), проте йому дуже імпонували її зріст і довгі ноги.

Інформація для роздумів

Віка мала бездоганний смак. Вона відчувала моду нутром, що трапляється дуже рідко. Вона ніколи не мавпувала когось, бо сама творила стиль, який дуже наближався до французької манери одягатися. Тобто, судячи з одягу, вона в душі була француженкою. Вона цінувала фактуру і колір — засадничі моменти французької моди. Вона уважно ставилася до ароматів, зачіски і прикрас. Вона належала до тих красунь, на яких дешева шматина мала вигляд дуже дорогої речі. Проте цим вона майже ніколи не користувалася. Вона завжди носила дорогі речі.

Віка перебувала в дивному стані: практично зламалася вся її життєва настанова на те, що вона фригідна, що їй взагалі не потрібні чоловіки, що вона ніколи не буде щасливою. З другого боку, така настанова її лякала. Як жінка в розквіті літ, вона боялася, що минуле нікуди не зникає, воно переслідує людину до кінця. Віка не хотіла цьому вірити, тому повторювала слова незабутньої пані Адріяни, Славчиної мами: жінка за своє життя кілька разів кардинально перероджується, і коли сорокарічна жінка дивиться на свою фотокартку, зроблену двадцять років тому, вона дивується: хто це? Невже я? Та ні, цього не може бути, бо не було ніколи…

Віка почувалася у цьому розкішному палаці, як у себе вдома. Це був її масштаб. Вона поводилася в цих залах і кімнатах, неначе все це належало їй. Вона могла поцінувати зручність планування, малюнок шпалер, вигідність ліжок, кількість відділень у туалетних столиках королев чи фавориток тощо.

Ростик неуважно слухав про Версаль. Йому здавалося, що, якби він жив тут у минулому житті, то грав би роль блазня. Йому було б дозволено сказати будь-що будь-кому у вічі. Йому все прощалося б як блазню. Можливо, він би був режисером двірцевих інтриг. А може, просто двірцевим дурником. Ростик інколи ненавидів сам себе за те, що й у реальному своєму житті часто блазнює. За цією маскою він хоче приховати серйозність своїх почуттів, роздумів, свій викривально-бунтарський дух. Він живе, не знімаючи маски блазня. І це йому подеколи заважає. Йому хотілося б бути самодостатнім, як Драгомарецький. Однак він завжди переконувався, що його призначення в житті — перетворювати його на театр. А самому йому судилося бути режисером дійств.

Ростик ходив за Сашкою хвостиком, намагаючись якось її розвеселити. Він відчував, що завинив перед нею, а вона про це не відала ні сном, ні духом. Він голосно сміявся, коли екскурсовод розповідав про різні дивацтва французьких королів, зокрема, про те, що один з них панічно боявся води і мився за своє життя всього тричі, два з яких — при народженні й після смерти. Дикі запахи від свого несвіжого тіла він тамував парфумами. Сашка зі своєю ідеєю-фікс щодо чистоти закочувала очі і починала смикатися: такі розмови викликали в неї сверблячку. Ростик, побачивши ці нервові рухи подруги, почав чухати їй спинку, на що та з розмаху ляснула його по сідницях. Ростик замість того, щоб образитися, почав інтенсивно крутити тим самим місцем, по якому отримав. При цьому він скидався на товсту курку з жирненьким гузном. «І знову я блазнюю!» — з прикрістю подумав Ростик.